Судді підсумували практику розгляду спадкових справ

 Аби довести нікчемність заповіту, нащадки ладні обмовити померлого та клопотати про проведення посмертної експертизи доти, доки не отримають висновок на свою користь. Апеляційний суд Харківської області узагальнив судову практику вирішення спорів про спадкування.

Апеляційний суд Харківської області

Узагальнення

судової практики вирішення спорів про спадкування

Вступ

Стаття 1217 ЦК закріплює існування двох видів спадкування: за заповітом або за законом. Спадкування за законом має місце лише у разі, коли воно не змінено заповітом спадкодавця.

Новий Цивільний кодекс кардинально змінив підхід до волевиявлення заповідача і принципово та на інших засадах окреслив його місце у спадкових відносинах. На відміну від ЦК УРСР, у ЦК норми про спадкування за заповітом передують нормам про спадкування за законом. Адже норми першого застосовуються лише тоді, коли громадянин не визначив посмертну юридичну долю свого майна шляхом складення заповідального розпорядження. Ми бачимо, що у першому випадку підставою виникнення права на спадкування є формально виражена воля спадкодавця, то у другому — її презумпція, виражена в нормах закону.

Законом не заборонено успадкування однієї частини спадщини на підставі заповіту, а іншої — на підставі закону. Але у разі, коли заповітом охоплена лише частина спадкового майна або визнання заповіту частково недійсним. Відмова спадкоємця за заповітом від прийняття спадщини не позбавляє його права на спадкування за законом.

Спадкування лише за однією підставою — за законом настає, якщо спадкодавець не скористався правом на складання заповіту або заповіт був визнаний частково недійсним.

Визнання заповітів недійними

Досить складними для судів і в аспекті визначення предмета доказування, і в площині правильного застосування норм матеріального права є спори про визнання заповіту недійсним, визнання права власності в порядку спадкування.

Чинність заповіту пов’язується законом із дотриманням вимог щодо його форми і посвідчення (ст.1257 ЦК). При цьому невідповідність заповіту вимогам закону означає його нікчемність.

Відповідно до ст.1247 ЦК заповіт складається у письмовій формі, із зазначенням місця та часу складання. Заповіт має бути особисто підписаний заповідачем. Якщо особа не може особисто підписати заповіт, він підписується відповідно до ч.4 ст.207 ЦК. Заповіт має бути посвідчений нотаріусом або іншими посадовими особами, службовими особами, визначеними у стст.1251—1252 ЦК. Заповіти підлягають державній реєстрації.

Тобто слід визначити необхідні вимоги до заповітів, передбачені законом, і недодержання цих вимог є підставою для визнання заповіту недійсним.

Відповідно до ст.1257 ЦК, заповіт, складений особою, яка не мала на це права, а також заповіт, складений з порушенням вимог щодо його форми та посвідчення, є нікчемним.

За позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

Поняття «нікчемність правочину» застосовується у стст.27, 215 ЦК. Відповідно до ст.27 ЦК нікчемним є правочин, який обмежує можливість фізичної особи мати не заборонені законом цивільні права і обов’язки. У ст.215 ЦК встановлений зв’язок між поняттями «нікчемний» та «недійсний», тобто недійсним є заповіт, якщо його недійсність передбачена законом (нікчемний заповіт). У разі складання заповіту представником заповідача або посвідчення його не уповноваженою особою, а також дотримання законодавчо визначених вимог до форми заповіту, такий заповіт не повинен виконуватися і наступає спадкування за законом.

Так, судом Вовчанського району Харківської області було відмовлено Особі 1 в задоволенні позовних вимог про визнання заповіту недійсним. Встановлено, що після смерті Особа 2 залишив заповіт на усе своє майно на ім’я Особи 3, який було посвідчено секретарем сільради. При розгляді справи позивачка посилалась на те, що в заповіті слова «заповіт прочитано мною вголос» записані не заповідачем, а іншою особою. Відмовляючи в позові, суд першої інстанції зазначив, що ця обставина не є підставою для визнання заповіту недійсним, так як заповідач особисто попросив особу, яка посвідчувала заповіт, написати ці слова у зв’язку з тим, що заповідач є людиною похилого віку, погано бачив, а тому для нього це було складно.

З такими висновками суду не можна погодитися. Прочитання заповіту вголос заповідачем або свідками передбачено нормою стст.1248, 1253, тобто, це положення регламентовано чинним законодавством на засадах імперативності. Крім того, залишилось поза увагою те, що якщо спадкодавець не міг особисто прочитати текст заповіту, то прочитання його іншою особою повинно відбуватися за присутності двох свідків. Суд ці обставини не з’ясував, а тому допустив неповноту судового слідства.

Ухвалою колегії суддів Судової палати у цивільних справах Верховного Суду від 27.06.2007 визнано недійсним заповіт, що був прочитаний вголос та зроблено запис у заповіті не заповідачем, а особою, що його посвідчила, так як у даному випадку була порушена норма ч.2 ст.1248 ЦК, яка передбачає, що нотаріус може на прохання особи записати заповіт з її слів власноручно або за допомогою загальноприйнятих технічних засобів.

У цьому разі заповіт має бути вголос прочитаний заповідачем і підписаний ним.

Якщо заповідач через фізичні вади не може сам прочитати заповіт, посвідчення заповіту має відбуватися при свідках.

Відповідно до ч.2 ст.1253 ЦК у випадках, встановлених аб.3 ч.2 ст.1248 і ст.1252 ЦК, присутність не менш як двох свідків при посвідченні заповіту є обов’язковою.

Між тим, деякі суди визнають недійсними заповіти за обставин, що не зазначені в законі, без урахування доказів, що свідчать про вільне волевиявлення заповідача на складання заповіту.

Так одним з районних судів м.Харкова було постановлено рішення про відмову в задоволенні позову Особи 4 про визнання заповіту недійсним. Рішення залишено без змін судом апеляційної інстанції. Касаційна інстанція рішення судів скасувала, позовні вимоги задовольнила. Визнала нікчемним заповіт.

Постановою ВС від 26.12.2011 рішення касаційної інстанції скасовано та залишено без змін рішення суду першої інстанції та зазначено, що судом касаційної інстанції не наведено підстав для визнання заповіту нікчемним або недійсним. Судова колегія зазначила, що відсутність у спадкодавця вклеєної фотокартки в паспорті, яка відповідала його віку і вклеювання якої є обов’язковим та свідчить про недійсність паспорту не є підставою для визнання заповіту недійсним, оскільки у даному випадку відповідно до ст.43 закону «Про нотаріат» та п.10 Інструкції про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України визначальним для нотаріуса було саме встановлення особи, яка звернулась за вчиненням нотаріальної дії.

Суперечності між датами, зазначеними як дата складання заповіту 
(4 квітня) і дата його посвідчення (3 квітня) були усунені судом першої інстанції та встановлено, що заповіт складено саме 3 квітня.

Прикладом є справа, яка стосувалася застосування ст.225 ЦК, тобто визнання недійсним заповіту з тих підстав, що заповідач у момент укладання заповіту не розумів значення своїх дій та/або не міг керувати ними, за позовом Особи 5 до Особи 6 про визнання заповіту недійсним, визнання права власності на домоволодіння в порядку спадкування за законом.

Особа 5 звернулася до Фрунзенського районного суду м.Харкова із зазначеним позовом. Вона вказала, що після смерті її чоловіка залишилася спадщина, яка складається із домоволодіння. Позивачка є спадкоємицею першої черги, однак чоловік залишив заповіт на ім’я Особи 6, який був записаний зі слів чоловіка та посвідчений державним нотаріусом за місцем мешкання чоловіка. Позивачка вважала заповіт недійсним на підставі ст.225 ЦК у зв’язку з тим, що стан здоров’я чоловіка погіршувався, він страждав низкою захворювань, до нього неодноразово викликали швидку медичну допомогу. Наголошує, що заповідач був у пригніченому стані, на момент заповіту був безвольним і байдужим до життя, не міг розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Судом у справі були допитані свідки (сусіди, спадкоємці за заповітом і за законом), призначалися судові експертизи.

За висновком комісійної судово-медичної експертизи визначені захворювання, якими страждав заповідач, проаналізовано лікарські призначення та препарати, зроблено висновок, що судити про можливість прояву у нього побічних ефектів неможливо, оскільки немає даних, чи приймав він ці препарати у день посвідчення заповіту і в яких дозах. Крім того, експерти зазначили, що при прийманні призначених лікарських засобів у терапевтичних дозах побічні ефекти можуть і не спостерігатися.

У висновку констатується, що за поданими даними у заповідача ознак слабоумства, будь-якого психічного розладу не спостерігається.

Судом було призначено додаткову судово-медичну експертизу щодо захворювань, якими страждав заповідач, тяжкості перебігу цих захворювань, можливості хвороби негативно вплинути на його свідомість та свободу волевиявлення.

Висновком комісійної експертизи зазначено, що у спадкодавця на момент посвідчення заповіту були зазначені захворювання, але вони не могли вплинути на стан його свідомості. У висновку зазначено, що поняття «Свобода волевиявлення» відноситься до області права, а не медицини.

Ухвалою суду призначено додаткову посмертну судово-медичну експертизу, з притягненням спеціалістів з інших галузей медицини — невропатолога, терапевта, ендокринолога. За висновком експертів у хворого протягом принаймні 1,5 місяця до моменту посвідчення заповіту мав місце тяжкий, з наростаючою динамікою, перебіг захворювань серцево-судинної системи, на які він страждав.

Експерти зазначили, що вищевказані хвороби могли вплинути на рівень свідомості заповідача у момент підписання заповіту. Також експерти зробили висновок, що не можна виключати негативний вплив лікарських препаратів, які були призначені заповідачу, на момент підписання заповіту на рівень його свідомості. У висновку робиться припущення, що хвороби, якими страждав заповідач, у сукупності із впливом лікарських препаратів, могли викликати у хворого порушення свідомості.

Судом був допитаний у судовому засіданні судово-медичний експерт, який підтримав висновок і зазначив, що заповідач був тяжко хворим, при тяжких захворюваннях, з прийняттям препаратів, які мають побічну дію, а «дієздатність його була обмежена».

Рішенням Фрунзенського районного суду від 25.10.2013 позов задоволено повністю, заповіт визнано недійсним.

Рішенням Апеляційного суду Харківської області рішення Фрунзенського районного суду скасовано, у позові відмовлено. Апеляційний суд виходив з того, що обставини, з якими закон пов’язує застосування ч.1 ст.225 ЦК не знайшли свого підтвердження, оскільки підставою для визнання правочину недійсним може бути лише абсолютна неспроможність особи у момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій і керувати ними і в основу рішення суд не може покласти висновок експерта, який грунтується на припущеннях. Така правова позиція міститься у постанові ВС від 29.02.2012 у справі №6-9цс12.

Оскільки позивачкою не надано доказів того, що на момент складання заповіту заповідач не міг розуміти значення своїх дій і керувати ними, підстав для визнання заповіту недійсним не має.

По іншій справі встановлено, що у листопаді 2006 року Особі 7 був встановлений діагноз злоякісне новоутворення слизової решетчатого лабіринту, стадія 4. 13 січня 2008 року Особа 7 склав заповіт, посвідчений секретарем виконавчого комітету одного з районів. За умовами заповіту все майно він заповідав своїм дочкам.

Спадкодавець помер у 2006 році, що підтверджується свідоцтвом про смерть.

Частка Особи 8 у спільному майні подружжя становила 1/2 частини домоволодіння, а після смерті Особи 7 відкрилась спадщина на 1/2 частини житлового будинку з господарськими будівлями та спорудами, що не оскаржується сторонами і є визнаним фактом.

З матеріалів спадкової справи Особи 7 вбачається, що 28.05.2008 до міської державної нотаріальної контори із заявами про прийняття спадщини звернулись дружина померлого та доньки від першого шлюбу. Таким чином спадщину вони усі прийняли, оскільки у встановлений законом строк звернулись із заявами про прийняття спадщини до нотаріальної контори.

Пред’являючи позов, Особа 9, дружина померлого посилалась на недійсність заповіту з підстав, передбачених стст.225 та 1257 ЦК.

Згідно акта посмертної судово-психіатричної експертизи, проведеної судово-психіатричною експертною комісією Київської обласної психіатричної лікарні №1,Особа 7 під час складання заповіту страждав на органічне ураження головного мозку внаслідок пухлини, що розповсюджувалась у порожнину черепа, із вираженими астенічними порушеннями та розладами свідомості. За своїм психічним станом 13.01.2008 він не міг усвідомлювати значення своїх дій та не міг ними керувати.

У п.17 постанови Пленуму ВС від 30.05.97 №8 «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» роз’яснено, що при перевірці й оцінці експертного висновку суд повинен з’ясувати: чи було додержано вимоги законодавства при призначенні та проведенні експертизи; чи не було обставин, які виключали участь експерта у справі; компетентність експерта і чи не вийшов він за межі своїх повноважень; достатність поданих експертові об’єктів дослідження; повноту відповідей на порушені питання та їх відповідність іншим фактичним даним; узгодженість між дослідницькою частиною та підсумковим висновком експертизи; обгрунтованість експертного висновку та його узгодженість з іншими матеріалами справи.

Частиною 6 ст.147 Цивільного процесуального кодексу передбачено, що висновок експерта для суду не є обов’язковим і оцінюється судом за правилами, встановленими ст.212 цього кодексу.

Стаття 212 ЦПК зазначає, що жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв’язок доказів у їх сукупності.

Разом із тим доказування не може грунтуватися на припущеннях. Отже, враховуючи, що висновок судово-психіатричної експертизи не містить чітких й однозначних висновків, суду слід було, крім нього, дати оцінку й іншим доказам, які згідно з вимогами стст.10, 60 ЦПК повинен надати позивач і оцінити всі докази у взаємному зв’язку й сукупності.

Апеляційний суд зазначив, що суд першої інстанції у порушення вимог ст.213 ЦПК зазначених положень закону та обставин справи не врахував; під час перевірки й оцінки експертних висновків не з’ясував їх відповідність іншим фактичним даним та матеріалам справи, внаслідок чого дійшов передчасного висновку про те, що спадкодавець на момент складання заповіту не розумів значення своїх дій і не міг керувати ними.

Враховуючи, що висновки суду першої інстанції не відповідають обставинам справи та судом неправильно застосовані норми матеріального права, колегія суддів на підставі ст.309 ЦПК прийшла до висновку про необхідність скасування рішення суду першої інстанції і ухвалення нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог щодо визнання заповіту недійсним.

В іншій справі про визнання заповіту недійсним предметом судового розгляду були вимоги Особи 10 до Особи 11, Особи 12 про визнання недійсним заповіту від іменіОсоби 13 на користь Особи 11 і Особи 12, посвідченого Октябрьською сільрадою Красноградського району Харківської області. Судом встановлено, що такий заповіт цією сільрадою не реєструвався і не посвідчувався, так як вказана у заповіті особа — секретар сільради —померла задовго до його посвідчення. Суд встановив, що заповіт було посвідчено особою, яка не була уповноважена на посвідчення заповітів, в реєстрі заповітів сільської ради за цим номером зазначено інший документ. Особа 13була за життя сліпа, нікуди не виїздила і цей заповіт скласти не могла. Заочним рішенням Московського районного суду м.Харкова позов задоволено, заповіт визнано недійсним. Слід звернути увагу на підстави визнання заповіту недійсним. У мотивувальній частині рішення міститься посилання на ч.1 ст.1257 ЦК, однак у цій нормі йдеться про нікчемність заповіту, а не про визнання його недійсним, що слід враховувати при застосуванні цієї норми, особливо з урахуванням приписів ст.1254 ЦК про наслідки недійсності заповіту і відновлення чинності попереднього заповіту.

В ухвалі Вищого суду з розгляду цивільних та кримінальних справ від 15.10.2014 зазначено наступне.

У травні 2012 року Особа 14 звернулася до суду з позовом про визнання заповіту недійсним, на обгрунтування якого зазначала, що з 29.04.2011 вона перебувала у зареєстрованому шлюбі з Особою 15. Після смерті чоловіка вона звернулася до нотаріальної контори із заявою про прийняття спадщини, де з’ясувалося, що він залишив заповіт на користь свого племінника Особи 16 від 20.02.2009. Посилалась на те, що внаслідок хвороби та часткового паралічу її чоловік не міг підписати заповіт 20.02.2009, вона просила визнати його недійсним. Крім того, зазначала, що між дядьком та племінником склалися неприязні стосунки. Також просила призначити посмертну судово-медичну експертизу з метою з’ясування питання про те, чи міг спадкодавець на момент складення заповіту усвідомлювати свої дії та керувати ними.

Рішенням Ленінського районного суду м.Кіровограда від 22.07.2013 у задоволенні позову відмовлено.

Рішенням Апеляційного суду Кіровоградської області від 18.02.2014 скасовано рішення суду першої інстанції та ухвалено нове рішення про задоволення позову. Визнано недійсним заповіт Особи 15 від 20.02.2009, вчинений на користь Особи 16. Вирішено питання про судові витрати.

Як встановлено судами, спадкодавець був інвалідом І групи за загальним захворюванням, діагноз МСЕК: дисциркуляторна енцефалопатія ІІ ступеня за ішемічним типом в басейні ЯМС, ГПМК (інсульт), декомпенсація, гіпертонічна хвороба, виражений парез правої руки, елегія кисті, виражений парез правої ноги з порушенням функції ходи (висновок МСЕК від 8.07.2008). У зв’язку з указаним діагнозом він неодноразово перебував на стаціонарному лікуванні для проведення планової реабілітаційної підтримуючої терапії, зокрема у період із 29.12.2008 по 8.01.2009.

За висновком посмертної судово-психіатричної експертизи у заповідача внаслідок перенесеного інсульту розвинулась судинна деменція, моторна та амнестична афазії, змінився почерк, порушилася спроможність до суджень, утруднення нових понять, аналізу; виникли епізоди порушення свідомості, епілептиформні пароксизми, знизилась пам’ять на минулі події, слабоумство розвивалось хронічно, прогредієнтно. Експерти дійшли висновку про те, що спадкодавець 20.02.2009 за своїм психічним станом не міг розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Із висновком експертизи не погодився племінник та звернувся до апеляційного суду із клопотанням про проведення повторної посмертної судово-психіатричної експертизи, посилаючись на те, що при обстеженні спадкодавця медико-соціальною експертною комісією та подальшому амбулаторному обстеженні не було діагностовано його психічну неспроможність. Історія хвороби заповідача не містить висновків щодо погіршення психічного стану хворого внаслідок інсульту та розвиток у нього недоумства.

Рішення скасовані, справу передано на новий розгляд.

Відповідно до ч.1ст.225 ЦК правочин, який дієздатна фізична особа вчинила в момент, коли вона не усвідомлювала значення своїх дій та (або) не могла керувати ними, може бути визнаний судом недійсним за позовом цієї особи, а у разі її смерті — за позовом інших осіб, чиї цивільні права або інтереси порушені.

За ч.2 ст.1257 ЦК за позовом заінтересованої особи суд визнає заповіт недійсним, якщо буде встановлено, що волевиявлення заповідача не було вільним і не відповідало його волі.

У п.16 постанови Пленуму ВС від 6.11.2009 №9 «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» роз’яснено, що правила ст.225 ЦК поширюються на ті випадки, коли фізичну особу не визнано недієздатною, однак у момент вчинення правочину особа перебувала в такому стані, коли вона не могла усвідомлювати значення своїх дій та (або) не могла керувати ними (тимчасовий психічний розлад, нервове потрясіння тощо).

При розгляді справ за позовами про визнання недійсними заповітів на підставі ст.225, ч.2 ст.1257 ЦК суд відповідно до ст.145 ЦПК за клопотанням хоча б однієї зі сторін зобов’язаний призначити посмертну судово-психіатричну експертизу. Висновок такої експертизи має стосуватися стану особи саме на момент вчинення правочину.

Частиною 6 ст.147 ЦПК передбачено, що висновок експерта для суду не є обов’язковим і оцінюється судом за правилами, встановленими ст.212 цього кодексу, яка передбачає, що жоден доказ не має для суду наперед встановленого значення.

Згідно з постановою ВС від 29.02.2012 №6-9цс12, висновки якого є обов’язковими для судів, висновок про тимчасову недієздатність учасника правочину слід робити перш за все на основі доказів, які свідчать про внутрішній, психічний стан особи в момент вчинення правочину. Хоча висновок експертизи в такій справі є лише одним із доказів у справі і йому слід давати належну оцінку в сукупності з іншими доказами, будь-які зовнішні обставини (показання свідків про поведінку особи тощо) мають лише побічне значення для встановлення того, чи була здатною особа в конкретний момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та (або) керувати ними.

Відповідно до ст.3 закону «Про психіатричну допомогу» визначена презумпція психічного здоров’я, суть якої полягає в тому, що кожна особа вважається такою, яка не має психічного розладу, доки наявність такого розладу не буде встановлено на підставах та в порядку, передбачених цим законом та іншими законами.

Розгляд цивільних справ за даною категорією викликає деяку складність. Частіше суди не дають належної оцінки посмертній судово-психіатричній експертизі і повністю довіряють висновкам експертів, не вдаючись до їх оцінки.

Між тим, в п.14 постанови Пленуму ВС №8 від 30.05.97 «Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах» зазначено, що судово-психіатрична експертиза призначається, коли вирішення кримінальної або цивільної справи залежить від визначення психічного стану особи на час вчинення нею певного діяння чи укладення угоди за наявності сумнівів щодо її спроможності усвідомлювати значення своєї поведінки внаслідок психічної хвороби або тимчасового розладу душевної діяльності.

Хотілося б привести приклад однієї цивільної справи та визначити можливі помилки, які є типовими при розгляді справ вказаної категорії.

По цивільній справі за позовом Особи 17 до Особи 18 про визнання заповіту недійсним було встановлено, що спадкодавець при житті склала заповіт на свою троюрідну племінницю, яким заповідала їй усе своє майно. Пред’являючи позовні вимоги, Особа 17 зазначав, що він є спадкоємцем третьої черги після смерті його племінниці. Після її смерті йому стало відомо, що при житті вона склала

заповіт на відповідачку, вважає, що при складанні заповіту померла не могла усвідомлювати свої дії та керувати ними, так як вона хворіла на шизофренію.

Суд першої інстанції позовні вимоги задовольнив, посилаючись на висновки посмертної судово-психіатричної експертизи і визнав заповіт недійсним. Суд апеляційної інстанції рішення скасував, постановив рішення про відмову в задоволенні позовних вимог. При цьому суд апеляційної інстанції виходив з того, що висновок експертів є суперечливим і не дав відповіді на питання щодо стану померлої саме на час складання заповіту.

Судом було встановлено, що померла дійсно хворіла на шизофренію і перебувала на обліку у психіатричному диспансері. Судовим розглядом також було встановлено, що померла вела нормальне життя, багато читала, ходила до церкви, грала на гітарі, спілкувалася з іншими людьми. Вона добровільно щомісяця відвідувала психіатра для отримання рецептів на ліки, а під час загострення хвороби добровільно лікувалася на стаціонарному відділенні психіатричної лікарні. Загострення хвороби відбувалося після пережитих стресів, коли вона втратила новонароджену дитину, коли померла її мама. Саме після смерті матері вона особисто звернулась до відповідачки та її батьків, щоб вони опікувались нею і виявила бажання скласти заповіт на відповідачку.

Матеріали справи свідчать про те, що в день складання заповіту спадкодавець була у доброму гуморі, самостійно прийшла до нотаріуса, і, як пояснював нотаріус, в цей період вона не виявила жодної ознаки хворобливості, підписала заповіт і висловлювала бажання залишити своє майно саме відповідачці.

У висновку судово-психіатричної експертизи зазначено «ретроспективная оценка психического состояния Лица 17 на период времени, относящийся к событиям совершения нею юридического акта (оформления завещания), вследствие имеющихся у нее необратимых нарушений мышления, эмоционально-волевых нарушений, не могла полно и верно осмыслить значение своих действий, адекватно прогнозировать и оценивать их последствия, т.е. не могла свободно и разумно выражать свое волеизъявление».

Крім того, в мотивованій частині експертизи експерти зазначили: «наряду с тем, отсутствие у Лица 17 формальных нарушений интеллекта, при сохранившихся у нее приобретенных в течение жизни автоматизированных навыков поведения в быту, суждений с употреблением привычных выражений, при внешне упорядоченном поведении могло восприниматься людьми — неспециалистами в области психиатрии, как полное психическое благополучие». Тобто, фактично експерти зазначили, що недієздатність спадкодавиці відбувалася протягом її захворювання.

Але хотілося б зазначити, що шизо­френія є хворобою, але тільки з клінічної, лікарської точки зору. У соціальному значенні людину, яка страждає цим захворюванням, некоректно було б називати хворою або неповноцінною.

Часто хворі на шизофренію піддаються судово-психіатричному огляду в цивільному процесі під час вирішення питань їхньої дієздатності і встановлення над ними опіки. Необхідність охорони прав психічно хворих під час вирішення питань профілактики суспільно небезпечних дій і становлять основну мету і значення цих експертиз.

Експертні оцінки осудності й діє­здатності в окремих випадках можуть відрізнитися. Питання про дієздатність розглядається як здатність особи розуміти значення своїх дій і керувати ними і найчастіше скеровується в майбутнє (майнові угоди, шлюбні відносини, виховання дітей), а осудність завжди пов’язана з конкретним періодом у минулому.

Судово-психіатрична оцінка

Майже половина підекспертних, які піддавалися судово-психіатричній експертизі у кримінальних справах і були визнані неосудними, страждали на шизофренію. Визнання особи, яка страждає на шизофренію з різним типом перебігу, неосудною чи осудною залежить від багатьох чинників (клінічна картина психозу; виразні зміни особистості, що виникли внаслідок захворювання; симптоми дефекту в емоційній, вольовій і когнітивній сферах).

Особи, які страждають на шизофренію, визнаються неосудними тоді, коли захворювання має хронічний перебіг і навіть ремісія (поліпшення стану) має нестійкий і неглибокий характер.

Якщо правопорушення вчинене хворим на шизофренію в період стійкої ремісії без виразних змін особистості, зазвичай він визнається осудним. Це рішення приймається тоді, коли ремісія без помітних особистісних змін тривала довго, а хворий був добре соціально адаптований, і його психічний стан у психотравмуючій ситуації, яка пов’язана із судово-слідчим розслідуванням, не погіршувався.

Так, ця хвороба хронічна, її форми вкрай різноманітні й часто людина, яка знаходиться в цей момент у ремісії, тобто поза нападом психозу, може бути цілком дієздатною і навіть більш професійно продуктивною, ніж інші цілком здорові люди.

По справі були надані пояснення свідків щодо поведінки померлої в побуті, її думки та її стан на час складання заповіту.

Так тітка спадкодавиці підтвердила, що померла її племінниця хоча і хворіла на шизофренію, але в побуті була охайною, зібраною, після смерті матері самостійно готувала собі їжу, прала білизну, приїздила до неї міським транспортом, багато читала, грала на гітарі, ходила до церкви, а в період складання заповіту була веселою і висловлювала бажання скласти заповіт саме на Особу 18. Після складання заповіту в нотаріальній конторі вона зателефонувала своїй тітці і повідомила, що склала заповіт і була від цього рада.

Медичні ж записи, що саме на час складання заповіту спадкодавиця знаходилась у стадії психозу в її меддокументації відсутні. Навпаки, зазначено, що «бреда и галлюцинаций не отмечено».

Суд апеляційної інстанції прийшов до висновку, що висновок експертів зроблений на припущеннях, так як експертами досліджувалася лише медична документація. Особливості поведінки, висловлювань, способу життя померлої експерти не досліджували, про що зазначили в експертизі. Між тим, в медичній документації немає жодного запису про її стан здоров’я саме на час складання заповіту, навпаки зазначено, що за місяць до складання заповіту у неї не було виявлено ніяких загострень хвороби.

При цьому судова колегія зазначила, що висновок про тимчасову недіє­здатність учасника такого правочину слід робити, перш за все, на основі доказів, які свідчать про внутрішній психічний стан особи в момент вчинення правочину. Підставою для визнання правочину недійсним може бути лише абсолютна неспроможність особи в момент вчинення правочину розуміти значення своїх дій та керувати ними і в основу рішення суду про недійсність правочину не може покладатися висновок експертизи, який грунтується на припущеннях. Моментом вчинення правочину є конкретно визначений час, який складається із зазначення дня, місяця, року, годин і хвилин. Експерти зазначили про неспроможність померлої розуміти свої дії без зазначення годин і хвилин. Між тим, психічний стан людини протягом дня може змінюватись.

На нашу думку, у таких випадках судом при дослідженні висновку судових експертів психіатрів необхідно в першу чергу дослідити стан спадкодавиці безпосередньо перед складанням заповіту, її поведінку, висловлювання. Крім того, якщо померла перебувала на обліку у спеціалізованій психіатричній установі необхідно перевірити її добровільне лікування та чи були випадки примусового поміщення до лікувальної установи.

Згідно з ч.8 ст.1 закону «Про психіатричну допомогу» усвідомлена згода особи на лікування — це згода, вільно висловлена особою, здатною розуміти інформацію, що надається доступним способом, про характер її психічного розладу та прогноз її можливого розвитку, мету, порядок та тривалість надання психіатричної допомоги.

В ч.1 ст.13 цього закону зазначено, що особа госпіталізується до психіатричного закладу добровільно — на її прохання або за її усвідомленою згодою.

Медичною документацією, що досліджувалась в судовому засіданні, та іншими доказами підтверджено, що померла спадкодавиця добровільно і усвідомлено йшла на лікування, отримувала рецепти на ліки, які приймала добровільно. За все своє життя ніхто не ставив питання щодо визнання її недієздатною. Вона жодного разу не доставлялася в лікувальний заклад примусово.

Після скасування ВСС рішення суду апеляційної інстанції та направлення на новий апеляційний розгляд за клопотанням однієї із сторін проведена повторна посмертна судово-психіатрична експертиза, висновки якої також грунтувалися на припущеннях, так як експерти досліджували ту ж саму медичну документацію, в якій були відсутні записи про стан здоров’я померлої саме на час складання заповіту. В експертизі зазначені пояснення свідків, нотаріуса, які підтвердили повну спроможність померлої розуміти значення своїх дій і керувати ними, її бажання скласти заповіт саме на відповідачку, добрий настрій в цей день. Проведеними у справі посмертними експертизами не зроблено висновку про абсолютну неспроможність спадкодавиці у момент складання заповіту розуміти значення своїх дій та керувати ними.

Експерти фактично повторили висновки, які були зазначені у першій експертизі, хоча і перелічили у висновку обставини щодо поведінки померлої в побуті. Але оцінка такої поведінки померлої звелася до того, що вона була хворою на шизофренію, а тому не могла прийняти адекватне рішення. Але, між тим, зазначили, що за весь період хвороби померла жила життям нормальної людини.

При повторній апеляції рішення суду першої інстанції про визнання заповіту недійсним було залишено без змін. При цьому відсутня оцінка тієї обставини, що у жодному медичному документі були відсутні записи про стан померлої саме в період складання заповіту та наявність загострення хвороби у цей період.

На нашу думку, навіть якщо по справі проводилось декілька експертиз, суд повинен давати їм оцінку на рівні з доказами, що є у справі.

Порушення при складанні заповіту

Якщо фізична особа внаслідок фізичної вади або хвороби не може власноручно підписати документ, то за її дорученням у її присутності та в присутності нотаріуса цей документ може підписати інша особа. Про причини, з яких фізична особа, що звернулася за вчиненням нотаріальної дії, не могла підписати документ, зазначається у посвідчувальному написі. Правочин за особу, яка не може підписати його, не може підписувати особа, на користь або за участю якої його посвідчено.

Таким чином, фізична особа може доручити іншій особі у її присутності підписати текст правочину, якщо вона не може підписати його власноручно лише у зв’язку з хворобою або фізичною вадою.

Судами розглядаються спори різного предмета та підстав, що пов’язані із спадкуванням, зокрема спори, що стосуються спадкування за заповітом, визнання заповітів недійсними. При цьому не завжди правильно сформульовано позовні вимоги і як результат помилкові положення з точки зору вимог ЦПК, містить резолютивна частина судового рішення. Зокрема, викликають питання можливість судового розгляду таких спорів як про виправлення помилки у заповіті і встановлення права власності. Так, Особа 19 пред’явила у Борівському районному суді Харківської області позов до Особи 20 про визнання помилки у заповіті і встановлення права власності. Позов мотивовано тим, що померла Особа 21 була дружиною батька позивачки, а Особа 20 є її рідною донькою. При написанні заповіту було зроблено помилку, неправильно вказано серію державного акта на право власності на землю. Особа 21 залишила заповіт від 4.09.2009, посвідчений нотаріально, на земельну ділянку — на користь позивачки, а все інше майно — Особі 22. Внаслідок неправильно визначеного номеру серії державного акта на право власності на землю позивачка не може оформити спадкові права, у матеріалах справи є постанова нотаріуса про відмову у видачі свідоцтва про право на спадщину.

Рішенням Борівського районного суду Харківської області позов задоволено, встановлено наявність помилки у заповіті, яка полягає у тому, що в заповіті невірно вказано серію державного акта на право власності на землю, визнано за позивачкою право власності на земельну ділянку. При цьому суд послався на стст.346, 347 ЦК, зазначивши, що тут має місце відмова від права власності. На думку суду, ця відмова зроблена на користь позивача і закріплена у заповіті. Очевидно, що вказані норми права спірних відносин не регулюють, чого суд до уваги не прийняв, оскільки заповіт не може розглядатися як акт відмови від права власності. Відмовитись від права можна лише за життя, тоді як заповіт є розпорядженням на випадок смерті (ст.1233 ЦК). У судовому рішенні ніяк не обгрунтовано й те, що законом (ст.16 ЦК) не передбачено таких способів захисту цивільних прав як виправлення помилки у заповіті. Викликає подив, що встановлення і визнання права власності розглядаються як абсолютно тотожні поняття, хоча вочевидь між ними є різниця.

Усунення від права на спадкування

Певну складність для судів становлять справи, пов’язані із усуненням від права на спадкування на підставі ст.1224 ЦК. При цьому слід враховувати, що усунення від права на спадкування у залежності від конкретної частини цієї статті може стосуватися як спадкування за заповітом і за законом, так і окремо спадкування за законом або ж за заповітом. Усунення від права на спадкування має наслідком припинення спадкових правовідносин, суб’єктом яких була особа, яку усунуто від спадкування. Необхідно враховувати, що усунення від права на спадкування слід відмежовувати від суміжних юридичних конструкцій спадкового права, зокрема від зміни черговості одержання права на спадкування за законом (ч.2 ст.1259 ЦК). Вони відмежовуються як за підставами застосування, так і за матеріально-правовими наслідками, оскільки усунення від права на спадкування унеможливлює спадкування особою, яку усунуто, тоді ж як зміна черговості на підставі рішення суду такого наслідку не несе. Слід наголосити, що зміна черговості спадкування може мати місце лише у випадку спадкування за законом.

Крім того, одночасно щодо однієї й тієї самої особи і усунення від права на спадкування, і зміна черговості застосовуватись не можуть. У зв’язку з цим слід внести відповідні уточнення до абз.4 п.6 Постанови Пленуму ВС від 30.05.2008 №7, у якому зазначено, що «Вимога про усунення спадкоємця від права на спадкування може бути пред’явлена особою, для якої таке усунення породжує пов’язані зі спадкуванням права та обов’язки, одночасно з її позовом про одержання права на спадкування з підстав, визначених у ч.2 ст.1259 ЦК, оскільки у ч.2 ст.1259 ЦК йдеться не про одержання права на спадкування, а про зміну черговості спадкування за законом для особи, яка вже має таке право».

У практиці зустрічаються випадки, коли у позовній заяві об’єднуються взаємовиключні вимоги, що ускладнює вирішення справи судом. Так, у справі Особа 23 пред’явила позов до Особи 24 про зміну черговості одержання права на спадкування та усунення від права на спадкування. Позовні вимоги обгрунтовано тим, що позивачка 27 років проживала однією сім’єю з Особою 25, який помер, не залишивши заповіту. Факт проживання позивачки з Особою 25 
встановлено рішенням Московського районного суду м.Харкова. Тобто позивачка є спадкоємицею четвертої черги. Позовні вимоги обгрунтовано тим, що дочка померлого Особа 24, яка прийняла спадщину шляхом подання заяви до ДНК, ухилялася від надання допомоги спадкодавцеві, який був у безпорадному стані (ч.5 ст.1224 ЦК) та не надавала батькові ніякої допомоги. Мешкаючи постійно в Ізраїлі, відповідачка під час приїзду до Харкова відві­дувала його всього на декілька годин. У позові є посилання і на ч.3 ст.1224 ЦК, стст.202, 203 Сімейного кодексу як на підставу усунення дочки від спадкування. З 1996 р. спадкодавець захворів, стан його здоров’я погіршився, він не міг самостійно пересуватися і обслуговувати себе, мав I групу інвалідності безстроково із зазначенням необхідності постійного стороннього догляду. Натомість, позивачка тривалий час 
(17 років) опікувалася ним, матеріально забезпечувала, сплачувала комунальні послуги за належну йому квартиру, перебувала увесь час із лежачим хворим. В обгрунтування позову вона послалась на показання свідків — сусідів, які були допитані судом. Позивачка просила змінити черговість одержання спадкоємцями за законом права на спадкування і надати їй право на спадкування разом із спадкоємцями першої черги на підставі ч.2 ст.1259 ЦК. Крім того, усунути дочку від права на спадкування за законом на підставі чч.3, 5 ст.1224 ЦК. При цьому суд не уточнив, з яких саме підстав відповідачка має бути усунена від права на спадкування, оскільки чч.3 і 5 ст.1224 ЦК за змістом істотно відрізняються.

Заочним рішенням Ленінського районного суду м.Харкова у позові відмовлено через недоведеність позивачкою фактів ухилення від надання допомоги відповідачкою та безпорадний стан спадкодавця. При цьому суд послався на п.6 Постанови Пленуму ВС від 30.05.2008, зазначивши, що ухилення від надання допомоги спадкодавцеві пов’язане із винною поведінкою особи і характеризується умисною формою вини. Пояснення свідків — сусідів і знайомих суд відхилив через те, що допитані судом свідки висловлюють лише суб’єктивну думку стосовно ухилення доньки спадкодавця від утримання останнього.

Рішенням Апеляційного суду Харківської області рішення суду першої інстанції змінено, позов у частині зміни черговості одержання права на спадкування задоволено, визнано за позивачкою право на спадкування разом із спадкоємцем першої черги. У частині усунення від права від спадкування відмовлено. Суд визнав доведеними факт безпорадного стану спадкодавця, опікування та надання допомоги йому позивачкою, що є достатнім для застосування ч.2 ст.1259 ЦК. Водночас, вимоги про усунення доньки від спадкування визнані необгрунтованими, оскільки вона мешкала постійно в Ізраїлі, у Харкові перебувала нетривалий час, а батько постійно мешкав із позивачкою, яка його доглядала і не вимагала від відповідачки ніякої допомоги.

У судовій практиці виникають питання стосовно усунення від права на спадкування з підстав ухилення від надання допомоги спадкодавцю, який через похилий вік, хворобу або каліцтво був у безпорадному стані (ч.5 ст.1224 ЦК). До предмету доказування по даній категорії справ відноситься безпорадний стан спадкодавця, потреба в отриманні допомоги, винний характер ухилення від надання допомоги з боку спадкоємця. При цьому наявність хвороб на час смерті, їх тривалий характер, давність набуття не свідчать про безпорадний стан за життя чи на час смерті. Наявність позову спадкодавця за життя про стягнення аліментів на утримання, навіть за наявності рішення суду про стягнення із спадкоємця аліментів на утримання спадкодавця і факт невиконання цього рішення, оцінюється судом з урахуванням інших доказів, які б доводили ухилення спадкоємця від надання спадкодавцеві утримання і матеріальної допомоги за життя. Так, скасовуючи рішення Московського районного суду м.Харкова, Апеляційний суд Харківської області дійшов висновку, що сам факт стягнення з відповідача на користь спадкодавця аліментів не може бути підставою для відсторонення від права на спадкування за законом.

Підставою для усунення від спадкування за нормою ст.1224 ЦК є, відповідно до ч.2 вказаної статті, умисне перешкоджання особою спадкодавцеві скласти заповіт, внести до нього зміни або скасувати заповіт, що сприяло виникненню права на спадкування у цієї особи чи в інших осіб або сприяло збільшенню їхньої частки у спадщині

Пред’являючи позов до Особи 26 про визнання заповіту недійсним та усунення від спадкування Особа 27 посилався на те, що відповідачка, яка проживала разом із спадкодавцем як наймач, не давала спадкодавцю спілкуватися з іншими особами, з родичами, не відчиняла двері, коли вони приходили, відбирала у нього пенсію. Також посилався на те, що, знаючи про хворобливий стан спадкодавця, відповідачка перешкоджала наданню йому кваліфікованої медичної допомоги, повністю відокремила його від спілкування з людьми. Враховуючи таку поведінку відповідачки вважав, що остання умисно перешкоджала спадкодавцю скласти заповіт на інших осіб, або скасувати існуючий заповіт на її користь.

Розглядаючи спір суд Валківського району в позові відмовив і виходив з того, що по справі була проведена судова почеркознавча експертиза, за висновком якої заповіт підписаний саме заповідачем, а на підтвердження того, що у заповідача не було волевиявлення на складання заповіту не надано доказів.

Між тим, ці обставини підтверджували допитані в суді свідки та інші докази, яким відповідно до ст.212 ЦПК повинно було надати оцінку. Суд не розглянув вимоги щодо норми ст.1224 ЦК, яка передбачає усунення від спадкування спадкоємця, який умисно перешкоджав спадкодавцеві скасувати заповіт або скласти новий заповіт. В рішенні відсутні обгрунтування доводів позивача саме за цими вимогами та оцінка доказів на підтвердження цих вимог.

Законодавець чітко зазначив, що не можуть спадкувати ні за законом, ні за заповітом особи, які перешкоджали спадкодавцеві виразити, змінити чи скасувати своє волевиявлення у заповіті. Зазначені у чч.1, 2 ст.1224 ЦК незаконні дії повинні бути здійснені умисно.

Залишається невизначеним питання про долю спадщини, яка перейшла до негідних спадкоємців до прийняття рішення про усунення їх від права на спадкування.

У даному випадку (усунення від права на спадкування) відпадає легітимна підстава набуття спадкового майна, а тому можливе застосування правил, що регулюють повернення безпідставно набутого майна (гл.87 ЦК). Боржниками у таких зобов’язаннях будуть інші спадкоємці, до яких має перейти частка особи, яка була усунена від права на спадкування.

Розгляд справ у окремому провадженні

Часто суди повертають заяви про встановлення фактів, що мають юридичне значення, поданих в порядку окремого провадження, з тих підстав, що спір повинен розглядатися в порядку позовного провадження. При цьому не враховуються роз’яснення, викладені в п.2 Постанови Пленуму ВС №7 від 30.05.2008, де зазначено, що справи про спадкування розглядаються судами за правилами позовного провадження, якщо особа звертається до суду з вимогою про встановлення фактів, що мають юридичне значення, які можуть вплинути на спадкові справи та обов’язки інших осіб та (або) за наявності інших спадкоємців і спору між ними.

Якщо виникнення права на спадкування залежить від доведення певних фактів, особа може звернутися в суд із заявою про встановлення цих фактів, яка у разі відсутності спору розглядається за правилами окремого провадження. Зокрема, у такому порядку суди повинні розглядати заяви про встановлення родинних відносин із спадкодавцем, проживання з ним однією сім’єю, постійного проживання разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, прийняття спадщини, яка відкрилась до 1.01.2004.

Так, Особа 28 звернулась із заявою про встановлення факту постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини. Зазначала, що в 2006 році померла її мама. Заявниця на час відкриття спадщини проживала з мамою, так як остання потребувала постійного догляду, а зареєстрована була за іншою адресою. Брат протягом шести місяців з дня відкриття спадщини написав заяву про відмову від спадщини на її користь. Інших спадкоємців немає. Коли постало питання щодо переоформлення квартири на доньку, заявниця звернулась до нотаріуса, але нотаріус роз’яснив, що свідоцтво про право на спадщину не може бути видано, так як треба встановити факт постійного проживання зі спадкодавцем на час відкриття спадщини.

Суд першої інстанції повернув позовну заяву та роз’яснив право на звернення до суду в порядку позовного провадження, що не є правильним.

По іншій справі суд розглянув позов Особи 28 до територіальної громади с. Високопілля Валківського району Харківської області про встановлення факту проживання однією сім’єю з померлим з 20.01.78. Спадщина відкрилась 3.07.2013.

Задовольняючи позовні вимоги суд першої інстанції виходив з вимог ст.1264 ЦК та п.5 ч.1 ст.256 ЦПК, позовні вимоги задовольнив. Встановив факт постійного проживання позивачки з померлим та визнав за нею право власності у порядку спадкування.

Відповідно до ч.3 ст.1268 ЦК спадкоємець, який постійно проживав разом із спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого ст.1270 цього Кодексу не заявив про відмову від неї. За ст.1270 ЦК для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з дня відкриття спадщини.

Тобто, наявність рішення суду про встановлення факту постійного проживання спадкоємця зі спадкодавцем на час відкриття спадщини (за відсутності спору про спадщину), є підставою, щоб звернутися до нотаріуса для оформлення свідоцтва про право на спадщину. У даному випадку суд не повинен визнавати право власності на спадкове майно, так як ЦК передбачений інший порядок її оформлення.

У разі пропуску строку для прийняття спадщини з поважної причини за позовом спадкоємця, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини. Рішення про надання додаткового строку для прийняття спадщини надається разом з іншими необхідними документами нотаріусу для оформлення спадкових прав.

Суд може визнати право власності на спадкове майно у разі, якщо подано позов про втрату документів.

Відповідальність спадкоємців за боргами спадкодавців

Викликають питання застосування судами норм про відповідальність спадкоємців за боргами спадкодавця (ст.1282 ЦК), зокрема про стягнення боргу зі спадкоємця кредитором спадкодавця, передання спадкового майна в рахунок боргу та визнання права власності.

За життя спадкодавицею був укладений договір купівлі-продажу будинку, який не було оформлено нотаріально. У матеріалах справи сам договір відсутній, однак наявна заява позивачки про заявлення претензій кредиторами спадкодавиці до спадкоємців. Очевидно, що інших доказів як і самого договору немає, тому застосування до спірних відносин стст.1281, 1282 ЦК викликає певні питання стосовно їх обгрунтованості, достовірності і доведеності. Тим не менш, позов було судом задоволено.

Певну складність складають справи за позовами банків до спадкоємців боржників і поручителів про стягнення заборгованості. Зокрема, справа за позовом ВАТ «Ерсте Банк» до Особи 29, третя особа — Особа 30 — про стягнення заборгованості за кредитними договорами із спадкоємця померлого боржника поручителя. Банк звернувся з позовом, в якому просив стягнути з відповідача у межах вартості майна, одержаного у спадщину після смерті його сестри, у тому числі за рахунок прийнятого у спадщину майна на загальну суму заборгованості за Генеральною кредитною угодою, в рамках якої стягнути заборгованість за кредитними договорами, укладеними банком з Особою 30 у загальній сумі $1239699,41. Спадкодавиця виступила поручителем по кредитним договорам свого чоловіка з банком, після її смерті спадкоємці за заповітом чоловік та брат, яким були видані свідоцтва про право на спадщину за заповітом. При цьому при поданні Особою 29 нотаріусу заяви про прийняття спадщини йому було пред’явлено лист банку про наявність кредитних зобов’язань спадкодавця.

Відповідач і боржник (третя особа по справі) проти позову заперечували, оскільки на момент відкриття спадщини за спадкодавицею порушення за основним зобов’язанням були відсутні, не направлялися й вимоги до поручителя.

Рішенням Фрунзенського районного суду м.Харкова, залишеним без змін ухвалою апеляційного суду, у позові банку відмовлено з тих підстав, що судами безспірно встановлено, що на день смерті поручителя за кредитними договорами, укладеними між банком і Особою 30 останній заборгованості не мав і ніяких вимог з цього приводу поручителю банком не заявлялося і тому у поручителя ніяких зобов’язань з цього приводу за життя не виникло.

Ухвалою колегії суддів судової палати у цивільних справах ВСС від 30.08.2011 (справа №6-24562св11) рішення і ухвалу скасовано, справу передано на новий розгляд до суду першої інстанції з огляду на те, що судами нез’ясована наявність незавершених судових проваджень, що стосуються предмета спору (про стягнення грошових коштів за кредитними договорами та про визнання договору поруки недійсним).

Рішенням Фрунзенського районного суду м.Харкова позовні вимоги задоволено повністю. При цьому було відмічено, що сторонами не заперечується відсутність уОсоби 30 простроченої заборгованості (по якій сплив строк) на момент відкриття спадщини. Він почав порушувати свої грошові зобов’язання за кредитними договорами з 16.12.2008, після чого і були заявлені грошові вимоги до Особи 29, як до спадкоємця померлого поручителя у розмірі боргу на день відкриття спадщини. Суд, посилаючись на ст.1218 ЦК, відмічає, що до складу спадщини має увійти вся сума залишку неповернутого кредиту. Така позиція суду є спірною, так як у будь-якому разі склад спадщини визначається на момент відкриття спадщини.

Практика розгляду справ стосовно зобов’язань за кредитним договором у випадку смерті боржника за наявності поручителя, спадкоємців є неоднаковою, а тому при вирішенні спорів цієї категорії судам слід виходити з наступного.

Відповідно до стст.553, 554 ЦК за договором поруки поручитель поручається перед кредитором боржника за невиконання ним свого обов’язку. У разі порушення такого зобов’язання боржник і поручитель відповідають перед кредитором як солідарні боржники, якщо договором поруки не встановлено додаткову(субсидіарну) відповідальність поручителя.

Якщо боржник помер, то в силу ст.128 ЦК спадкоємці зобов’язані задовольнити вимоги кредитора повністю, але в межах вартості майна, одержаного в спадщину. Таким чином, спадкоємці боржника за умови прийняття спадщини є боржниками перед кредитором в межах вартості майна, одержаного в спадщину.

За наявності кредитного договору та договору поруки поручитель приймає на себе зобов’язання відповідати за виконання кредитного договору за боржника, а також за будь-якого боржника в разі переводу боргу чи смерті боржника (якщо таке зазначено в договорі поруки).

При цьому слід мати на увазі, що коли в договорі поруки є умова про згоду поручителя відповідати за нового боржника, то поручитель є відповідальним за виконання зобов’язання спадкоємцями (ч.3 ст.559).

Відповідно до ст.523 ЦК порука або застава, встановлена іншою особою, припиняється після заміни боржника, якщо поручитель або заставодавець не погодився забезпечувати виконання зобов’язання новим боржником.

Потрібно також враховувати, що за ст.606 ЦК зобов’язання припиняються неможливістю його виконання у зв’язку з обставиною, за яку жодна із сторін не відповідає.

У зв’язку з цим, враховуючи, що спадкоємці відповідають за борги спадкодавця в межах вартості майна, одержаного в спадщину, та за відсутності чи недостатності спадкового майна кредитне зобов’язання припиняється неможливістю виконання чи недостатністю спадкового майна.

Отже, убачається, що у разі смерті боржника за основним зобов’язанням, яке забезпечене договором поруки, за наявності правонаступника, який прийняв спадщину, необхідна згода поручителя відповідати за нового боржника, якщо договір поруки не містить як умову згоду поручителя відповідати за виконання зобов’язання перед будь-яким новим боржником у випадку переводу боргу за основним зобов’язанням.

Відповідно, за відсутності в договорі поруки згоди поручителя відповідати за правонаступника боржника у випадку невиконання чи неналежного виконання ним основного зобов’язання чи будь-якої іншої особи, покладення на нього такого обов’язку є неправомірним, що зазначено в ст.608 ЦК, зобов’язання припиняється смертю боржника, якщо воно є нерозривно пов’язаним з його особою і у зв’язку з цим не може бути виконане іншою особою. А згідно зі ст.523 ЦК порука або застава, встановлена іншою особою, припиняється після заміни боржника, якщо поручитель або заставодавець не погодився забезпечувати виконання зобов’язання новим боржником.

З цих питань є ухвали ВС від 8.06.2011 та від 6.07.2011.

^* Підготоване суддею Апеляційного суду Харківської області Надією Міненковою