Вдаримо рішеннями по Конституції!

Обмеження касаційного перегляду окремих ухвал у процедурі банкрутства спотворює саму суть права на справедливий суд

На відміну від КС, у ВС вдалися до обмеженого тлумачення конституційного права на касаційне оскарження

У 2015 році Верховний Суд прийняв кілька постанов, у яких викладені правові позиції щодо застосування ч.3 ст.8 закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» як такої, що містить вичерпний перелік судових рішень, які підлягають оскарженню в касаційному порядку. Зокрема, наголошується, що інші постанови апеляційного суду в справах про банкрутство, які не вказані в цьому переліку, не можуть бути предметом касаційного перегляду. Чи відповідають такі позиції закріпленим у Конституції принципу верховенства права та праву на справедливий суд у розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод?

Вичерпний перелік за версією ВС

Так, постановою ВС від 4.11.2015 у справі №916/2019/13 скасовано постанову Вищого господарського суду від 14.07.2015, якою встановлено порушення Положення про автоматизований розподіл справ між арбітражними керуючими, а також немотивоване відхилення рішення комітету кредиторів боржника про кандидатуру розпорядника майном державного підприємства — боржника. Справу направлено на новий розгляд у частині призначення розпорядника майном боржника. При цьому ВС не спростував висновків про порушення нижчими судами законодавства про банкрутство, а власне рішення про відсутність у касаційної інстанції повноважень щодо перегляду постанови апеляційного суду мотивував посиланнями на вичерпність переліку постанов, які допускаються до касаційного перегляду за ч.3 ст.8 закону про банкрутство, а також тим, що норми останнього «мають пріоритет у застосуванні» під час розгляду відповідних справ.

Постановою від 18.11.2015 у справі №910/15007/14 ВС залишив у силі ухвалу ВГС від 8.07.2015 про припинення провадження за касаційною скаргою на постанову в частині призначення апеляційним судом розпорядника майном боржника після припинення повноважень попереднього розпорядника. ВС також наголосив на необхідності застосування ч.3 ст.8 закону про банкрутство як такої, що визначає виключний перелік рішень апеляційного суду в справах про банкрутство, та «пріоритетності» положень профільного закону перед іншими нормативними актами. Оскільки в цьому переліку відсутні рішення «про призначення розпорядника майном», то ВС погодився з висновком колегії ВГС.

Постановою від 23.12.2015 у справі №903/33/15 ВС скасував постанову ВГС від 6.10.2015, прийняту за результатом розгляду спору щодо затвердження звіту про нарахування винагороди арбітражному керуючому за виконання повноважень та стягнення певної суми в межах провадження у справі про банкрутство, та залишив у силі постанову апеляційної інстанції. ВС зазначив: оскільки у ч.3 ст.8 закону про банкрутство не застережено про можливість касаційного перегляду постанови щодо такого предмета спору (ухвали про затвердження винагороди арбітражному керуючому та її стягнення), то ВГС безпідставно прийняв касаційну скаргу до розгляду по суті та безпідставно (з посиланням на порушення норм законодавства про банкрутство) скасував рішення судів першої та апеляційної інстанцій.

Що дозволено одним, то заборонено іншим?

Повернімося, власне до ч.3 ст.8 закону про банкрутство, про застосування якої говорив Верховний Суд. Граматична конструкція цієї норми визначає право на оскарження певних постанов апеляційного суду в справі про банкрутство, але не містить прямої заборони щодо оскарження інших рішень цієї інстанції. Також відсутнє посилання на виключність переліку постанов, що допускаються до оскарження в касаційному порядку.

Разом з тим місцевий господарський суд під час провадження приймає не обмежену законодавством про банкрутство кількість ухвал, які регулюють спірні правовідносини, стосовно порушень матеріального та процесуального права. Всі вони переглядаються в апеляційному порядку.

Зокрема, це ухвали про:

• повернення заяви ініціювального кредитора або про відмову в її прийнятті;

• відмову в порушенні справи про банкрутство;

• призначення розпорядника майном (керуючого санацією, ліквідатора);

• затвердження оплати послуг та витрат арбітражному керуючому в справі про банкрутство;

• відсторонення керівника боржника з покладенням тимчасового виконання обов’язків на розпорядника майном;

• вжиття (скасування) заходів на забезпечення вимог кредиторів;

• скасування (внесення) записів про обтяження в (до) державних реєстрах (ів) прав власності на рухоме та нерухоме майно;

• визначення за конкурсом організатора аукціону щодо реалізації майна боржника;

• розгляд скарги на дії розпорядника майном (керуючого санацією, ліквідатора);

• про виключення майна з ліквідаційної маси боржника;

• затвердження звіту керуючого санацією про виконання плану санації на її окремих етапах та в цілому без переходу до іншої процедури чи припинення провадження у справі;

• затвердження мирової угоди;

• поновлення на роботі посадових осіб боржника та виплату їм винагороди;

• розгляд майнових вимог до боржника, що випливають із цивільно-правових зобов’язань (концесії, довірчого управління, витребування майна власником від боржника);

• внесення змін до реєстру вимог кредиторів (за результатом їх перегляду за нововиявленими обставинами, щодо відступлення права конкурсних грошових вимог, реорганізації кредитора);

• про подовження строків процедур розпорядження майном (санації, ліквідації) тощо.

Отже, виходячи з правової позиції ВС, постанови апеляційного суду, прийняті за результатом перегляду зазначених ухвал, не повинні допускатися до розгляду касаційним судом. Однак це матиме наслідком необгрунтоване порушення прав учасників процесу, оскільки процесуальне законодавство, що регулює позовне провадження, не обмежує касаційний перегляд подібних рішень місцевого суду.

Гарантії верховенства права

Проаналізуємо цю ж норму як складову правової системи України, метою якої є забезпечення верховенства права та права на справедливий суд.

Статтею 8 Конституції передбачено визнання і дію принципу верховенства права, найвищу юридичну силу її норм та гарантування права громадянину безпосередньо на підставі Основного Закону звернутися до суду по захист конституційних прав і свобод. У рішенні Конституційного Суду від 2.11.2004 №15-рп/2004 принцип верховенства права розтлумачено як панування права в суспільстві, що вимагає від держави втілення його в закони, котрі за своїм змістом мають відповідати ідеям соціальної справедливості, свободи, рівності. «Одним із проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори (норми моралі, традиції, звичаї), які легітимовані суспільством на шляху його історичного розвитку» (п.4.1 мотивувальної частини рішення).

Таке розуміння права не дає підстав для його ототожнення із законом, який іноді може бути й несправедливим, обмежувати свободу та рівність особи. Справедливість є однією із засад права, одним із загальнолюдських вимірів права. Справедливість є властивістю права, що виражена в рівному юридичному масштабі поведінки, рівності всіх перед законом і судом.

Отже, норми закону, які не забезпечують справедливості правовідносин у процедурах банкрутства, тобто допускають дискримінацію прав порівняно з подібними правовідносинами у позовному провадженні, повинні застосовуватися в поєднанні зі ст.8 Конституції та гарантувати учасникам процедури банкрутства верховенство права.

Крім того, в рішенні КС від 11.12.2007 №11-рп/2007 розтлумачено ст.55 Конституції, що гарантує право на судовий захист як норму прямої дії, яка уможливлює оскарження в апеляційних та касаційних судах. Також роз’яснено положення п.8 ч.3 ст.129 Конституції як такі, що гарантують право касаційного (апеляційного) оскарження в усіх випадках, якщо процесуальним законом прямо не передбачено норм, котрі встановлюють випадки, коли заборонено перевірку в касаційному порядку певних рішень місцевих судів (пп.3.1, 3.2 мотивувальної частини рішення).

Аналогічне тлумачення п.8 ч.3 ст.129 Конституції КС навів у своїх рішеннях:

• щодо права на апеляційне оскарження ухвал суду про відмову у видачі дубліката виконавчого листа  (від 27.01.2010 №3-рп/2010);

• щодо права на апеляційне оскарження ухвал про відмову в задоволенні заяви про зміну способу та порядку виконання рішення (від 25.04.2012 №11-рп/2012);

• щодо права на оскарження окремо від ухвал місцевого суду про виправлення описок у рішенні та про відмову в цьому (від 22.04.2014 №4-рп/2014);

• щодо права на оскарження рішення місцевого загального суду як адміністративного у справах з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень про притягнення особи до адміністративної відповідальності (від 8.04.2015 №3-рп/2015).

Закон про банкрутство є спеціальним законом, який містить як процесуальні, так матеріальні норми права, покликані забезпечити верховенство права та право на справедливий суд під час провадження. Таким чином, на його норми поширюється дія стст.8, 55, 129 (п.8 ч.3) Конституції. Також має застосовуватися правове регулювання, надане Конституційним Судом стосовно права на касаційне оскарження всіх рішень судів, за винятком тих, коли законом передбачено пряму заборону на їх перегляд.

У науково-практичному коментарі до закону «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» (під авторством Пригузи П.Д., Пригузи А.П.) також висловлюється думка, що спроба законодавця виключити із касаційного оскарження частину рішень є невдалою, оскільки не відповідає основним засадам судочинства, визначеним Конституцією. Обмеження права на оскарження рішень суду апеляційної інстанції відповідно до п.8 ч.3 ст.129 Конституції можливе лише тоді, коли законом прямо встановлюється така заборона. Тобто для обмеження права на касаційне оскарження певних ухвал потрібно внести зміни до закону про банкрутство.

Натомість ч.3 ст.8 закону про банкрутство визначає право оскарження певних постанов апеляційного суду та не містить прямої заборони на оскарження інших постанов апеляційного суду, які приймаються у справі про банкрутство. Отже, правова позиція ВС не відповідає конституційним гарантіям верховенства права в Україні.

Обмежена справедливість

Чи узгоджується така позиція з Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, яка покликана забезпечити громадянам право на справедливий суд (ст.6)?

Європейський суд з прав людини у своїх рішеннях зазначає про те, що право на справедливий суд може бути обмежене державою, якщо це не завдає шкоди самій суті права. Так, у рішенні ЄСПЛ у справі «Осман проти Сполученого Королівства» від 28.10.98 роз’яснюється, що обмеження не відповідатиме п.1 ст.6 конвенції, «якщо воно не має правомірної мети і якщо відсутнє пропорційне співвідношення між вжитими засобами та поставленою метою».

А в рішенні ЄСПЛ у справі «Принц Ліхтенштейну Ганс-Адам ІІ проти Німеччини» від 12.07.2001 право на справедливий суд розтлумачене як таке, що «виключає з боку держави обмеження в доступі до правосуддя, які спотворюють саму суть цього права».

Таким чином, з огляду на велику кількість спорів, які розглядаються місцевими судами в межах провадження у справах про банкрутство з винесенням процесуальних рішень у формі ухвал та переглядаються в апеляційному порядку, обмеження їх касаційного перегляду спотворює саму суть права на справедливий суд у таких справах. Адже таке обмеження без визначення відповідної мети є волюнтаристським і позбавляє учасників провадження права на касаційне оскарження значної кількості рішень, що приймаються за процедурою банкрутства. Натомість у позовному провадженні сторони не обмежені в такому праві з аналогічних чи подібних правовідносин (поновлення на роботі, відсторонення/припинення повноважень посадових осіб, призначення на посади, виплата певних грошових сум за надані послуги тощо).

Також «не можна вважати пропорційним співвідношення між вжитими засобами» (обмеження права на касаційне оскарження) та «поставленою метою» (якою може бути скорочення тривалості провадження). Адже суд касаційної інстанції позбавляється можливості здійснення нагляду за дотриманням норм матеріального та процесуального права у значній кількості спорів та щодо багатьох учасників провадження і, як наслідок, — можливості забезпечувати єдність судової практики в цій категорії спорів.

Таке обмеження могло б бути врівноважене розширенням компетенції касаційної інстанції з наданням їй повноважень щодо виходу за межі предмета скарги під час перегляду постанов апеляційного суду, передбачених ч.3 ст.8 закону про банкрутство, та скасування тих рішень апеляційної інстанції, які не передбачені в переліку, однак прийняті з порушенням норм матеріального та процесуального права. Проте законодавцем відповідних змін до Господарського процесуального кодексу не прийнято.

Сумнівна пріоритетність

Окремо зупинімося на висновку ВС щодо «пріоритетності норм закону про банкрутство» перед іншими законодавчими актами.

Законом від 13.05.2014 №1258-VІІ, який набрав чинності 7.07.2014, виключено ч.2 ст.2 закону про банкрутство, яка надавала йому пріоритет перед іншими законодавчими актами.

Закон «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» є спеціальним нормативно-правовим актом в системі господарського законодавства. Його норми (як матеріальні, так і процесуальні) застосовуються переважно стосовно загальних норм цивільного права та господарського процесу, що виключає їх «привілейованість».

Крім того, виходячи зі ст.8 Конституції, в Україні діє принцип верховенства права. Він передбачає конкуренцію загальних та спеціальних норм права та виключає можливість надання «пріоритетності» окремим нормам (нормативним актам).

Верховний Суд своє ставлення до верховенства права вже висловлював у постанові Пленуму «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1.11.96 №9. Зокрема, в ній відзначалося, що «суди при розглядi конкретних справ мають оцiнювати змiст будь-якого закону чи iншого нормативно-правового акта з точки зору його вiдповiдностi Конституцiї й в усiх необхiдних випадках застосовувати Конституцiю як акт прямої дії». А судовi рiшення «мають грунтуватись на Конституцiї, а також на чинному законодавствi, яке не суперечить їй».

ЛЕОНІД ТАЛАН,

арбітражний керуючий, адвокат,

кандидат юридичних наук, м.Дніпропетровськ