Конвенція в українських реаліях

Достатність підстав

У справі №152/1105/15-к при постановленні вироку в кримінальному провадженні за обвинуваченням особи у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого ч.3 ст.185 Кримінального кодексу, при призначенні покарання неповнолітньому обвинуваченому суд посилався, крім іншого, на п.33 рішення ЄСПЛ у справі «Христов проти України» від 19.02.2009, в якому зазначено, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, слід тлумачити в контексті преамбули конвенції, яка, зокрема, проголошує верховенство права як складову частину спільної спадщини договірних держав.

Крім того, ухвалою слідчого судді від 17.09.2015 задоволено клопотання слідчого Шаргородського районного відділу управління Міністерства внутрішніх справ у Вінницькій області про подовження строків тримання під вартою, в якій суд серед іншого керувався п.175 рішення ЄСПЛ «Нечипорук і Йонкало проти України» від 21.04.2011, де сказано: термін «обгрунтована підозра» означає, що існують факти або інформація, які можуть переконати об’єктивного спостерігача в тому, що особа, про яку йдеться, могла вчинити правопорушення («Фокс, Кемпбелл і Гартлі проти Сполученого Королівства»). Мета затримання для допиту полягає в сприянні розслідуванню злочину через підтвердження або спростування підозр, які стали підставою для затримання («Мюррей проти Сполученого Королівства»). Однак вимога, що підозра має грунтуватися на переконливих підставах, є суттєвою частиною гарантії недопущення свавільного затримання й арешту. Більше того, за відсутності обгрунтованої підозри особа не може бути за жодних обставин затримана або взята під варту з метою примушення її зізнатися в злочині, свідчити проти інших осіб або для отримання від неї фактів чи інформації, які можуть стати підставою для обгрунтованої підозри («Чеботарі проти Молдови»).

При постановленні вироку у справі №152/1317/15-к за обвинуваченням у скоєнні злочину, передбаченого ч.1 ст.122 КК, суддя застосував положення, котрі містяться в рішенні ЄСПЛ у справі «Бочаров проти України» від 17.03.2011 (остаточне — 17.06.2011), в п.45 якого зазначено, що «суд при оцінці доказів керується критерієм доведення «поза розумним сумнівом». Проте таке доведення може випливати з наявності достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою висновків або подібних неспростованих презумпцій щодо фактів («Салман проти Туреччини»).

Також в ухвалі від 30.09.2015 (провадження №152/1466/15-к) при відмові в задоволенні клопотання слідчого Шаргородського районного відділу управління Міністерства внутрішніх справ у Вінницькій області про проведення обшуку слідчий суддя керувався, зокрема, п.75 рішення ЄСПЛ у справі «Ратушна проти України» від 2.12.2010 (остаточне — 2.03.2011), з якого вбачається, «що для санкціонування проведення обшуку житла чи іншої власності закон вимагає, аби суди України були переконані в наявності достатніх підстав уважати, що речі, які розшукуються, можуть бути знайдені там».

Окреме провадження

Позитивним прикладом застосування положень конвенції та практики ЄСПЛ є також рішення, винесені суддями Шаргородського районного суду при здійсненні цивільного судочинства.

Так, у 2015 році в провадженні суду перебувала цивільна справа №152/426/15-ц, порушена за позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «Лізингова компанія «Автофінанс», про визнання недійсним договору фінансового лізингу від 10.02.2015 №000215 та стягнення коштів. При винесенні рішення, яким позов задоволено частково, суд застосував положення п.26 рішення у справі «Надточій проти України» та п.23 рішення у справі «Гурепка проти України №2», в яких наголошується на принципі рівності сторін — одному зі складових ширшої компетенції справедливого розгляду, який передбачає, що кожна сторона повинна мати розумну можливість відстоювати свою позицію у справі в умовах, які не ставлять її в менш сприятливе становище порівняно з опонентом, а також п.33 рішення у справі «Христов проти України» від 19.02.2009 та рішення у справі «Бочаров проти України».

Також ухвалою суду від 17.12.2015 у цивільній справі №152/1959/15-ц повернуто позовну заяву про встановлення факту проживання однією сім’єю з посиланням на те, що справи про встановлення факту, який має юридичне значення, розглядаються в порядку цивільного судочинства за правилами окремого, а не позовного провадження. І лише, якщо на підставі спору про право суддя своєю ухвалою відмовить у відкритті окремого провадження у справі або залишить заяву без розгляду, особа, вправі звернутися до суду по захист свого інтересу в порядку позовного провадження. Суд установив, що заявниця не підтвердила неможливості розгляду її справи в порядку окремого провадження, тому вимогу про встановлення факту проживання однією сім’єю слід розглядати в такому порядку в Рівненському міському суді, тобто за місцем проживання.

При винесенні ухвали суддя застосував положення ст.6 конвенції про те, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи впродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, установленим законом, а також рішення ЄСПЛ «Занд проти Австрії» від 12.10.78, де вказано, що словосполучення «встановлений законом» поширюється не тільки на правову основу самого існування «суду», а й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття «суд, установлений законом» у ч.1 ст.6 конвенції передбачає «всю організаційну структуру судів, включно з питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів». З огляду на це не вважається «судом, установленим законом» орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Так, у справі №152/782/15-ц, порушеній за позовом про захист гідності та честі, ділової репутації, 7.10.2015 суд ухвалив рішення, яким позов задоволено частково та стягнуто з відповідача на користь позивача моральну шкоду в сумі 1000 грн. При цьому суддя також використовував практику ЄСПЛ.

Так, у мотивувальній частині рішення зазначено, що, виходячи з аналізу норм ст.34 Конституції та ст.10 конвенції, право на оприлюднення поглядів, оцінок, думок, суджень має будь-яка особа. З огляду на це висловлення оціночних суджень, якщо вони не містять елементів образи фізичної особи, не може бути визнане проявом неправомірної поведінки. Стаття 10 конвенції встановлює різницю між «інформацією» та «ідеями». Зокрема, в рішенні «Лінгес проти Австрії» 1986 року ЄСПЛ наголосив, що свобода висловлювань не обмежується фактичними даними, які можна підтвердити, вона включає також погляди, критику, припущення.

Таким чином, дія ст.10 конвенції поширюється не лише на «правдиву інформацію». Особа, котра висловила свої погляди, а не факти, не може бути зобов’язана доводити їх правдивість, адже це є порушенням ст.10 конвенції, про що зазначено в рішенні «Торгейрсон проти Ісландії» 1992 року.

Втрата житла

Також, розглядаючи справу №152/1742/15-ц, порушену за позовом до Мурафської сільської ради Шаргородського району Вінницької області, за участю третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача — реєстраційної служби Шаргородського районного управління юстиції Вінницької області, комунального підприємства «Могилів-Подільське міжрайонне бюро технічної інвентаризації», — про визнання приватизації недійсною, суд, частково задовольняючи позов, послався, крім іншого, на п.24 рішення у справі «Надточій проти України» та п.23 рішення у справі «Гурепка проти України №2», в якому наголошується на принципі рівності сторін.

Крім того, суд використовував також висновки ЄСПЛ, викладені в пп.40,41,42,44 рішення у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» від 2.12.2010 (остаточне — 2.03.2011), з приводу того, що «згідно з конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщенням, яке законно займане або створене. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі п.1 ст.8 конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме — від наявності достатніх та тривалих зв’язків із конкретним місцем (справа «Прокопович проти Росії»).

Втрата житла є крайньою формою втручання в право на повагу до житла (справа «Мак-Кенн проти Сполученого Королівства»). Втручання держави є порушенням ст.8 конвенції, якщо воно не має законних цілей, перелічених у п.2 ст.8, не здійснюється «згідно із законом» та не може розглядатись як «необхідне в демократичному суспільстві» (справа «Савіни проти України»).

Втручання в право на повагу до житла має бути не тільки законним, а й «необхідним у демократичному суспільстві». Інакше кажучи, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності», зокрема бути розмірним із законною метою (справа «Зехентнер проти Австрії»). Концепція житла має першочергове значення для особистості людини, самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві (справа «Коннорс проти Сполученого Королівства»).

Враховуючи, що виселення є серйозним втручанням у право особи на повагу до її житла, суд надає особливої ваги процесуальним гарантіям особи в процесі прийняття рішення (справа «Зехентнер проти Австрії»). Навіть якщо законне право на зайняття приміщення припинене, особа повинна мати гарантію, що розмірність заходу буде визначена незалежним судом на підставі відповідних принципів ст.8 конвенції (справи «Станкова проти Словаччини», «Мак-Кенн проти Сполученого Королівства», «Косич проти Хорватії», «Паулич проти Хорватії»).

Відсутність обгрунтування в судовому рішенні підстав застосування законодавства, навіть якщо формальних вимог було дотримано, може братися до уваги серед інших факторів при вирішенні питання, чи встановлено справедливий баланс заходом, що оскаржується (справа «Беєлер проти Італії»).

З огляду на зазначене судам при здійсненні судочинства необхідно ширше застосовувати норми міжнародного права, зважати на те, що обов’язковим є врахування рішень ЄСПЛ, винесених не тільки щодо України, а й стосовно інших країн — учасниць конвенції, з метою недопущення порушення прав людини та основоположних свобод. Також, ухвалюючи рішення у цивільних та кримінальних справах, з метою недопущення неправильного тлумачення та застосування норм конвенції в контексті кожної конкретної справи свої висновки слід підтверджувати практикою ЄСПЛ, викладеною в його рішеннях.

Джерело: "Закон і бізнес"