Суддя ВСУ Лілія Григор’єва:

У новому тисячолітті українська судова система пережила дві реформи. Остання, 2010 року, — найбільш масштабна, і, по суті, вона ще не завершена. Виявилося, що за нинішнього обсягу повноважень найвищий судовий орган не має можливості ефективно впливати на забезпечення єдності в правозастосуванні чи, наприклад, вирішити юрисдикційний спір. Як удосконалити законодавство, щоб розв’язати цю проблему? У чому причини судових помилок і яким має бути судове рішення, аби його можна було назвати законним? На ці та інші запитання в інтерв’ю кореспонденту «ЗіБ» відповіла суддя Судової палати в цивільних справах Верховного Суду, заслужений юрист України Лілія ГРИГОР’ЄВА.

«Розбіжності в судовій практиці нерідко спричинені недосконалістю та неузгодженістю законодавства»

— Ліліє Іванівно, як ви оцінюєте реформи в судовій системі, що відбулись у нашій державі?

Чи можна виокремити якісь загальні проблеми, що ускладнюють їх проведення?

— Розбудова України як демократичної та правової держави не можлива без подальшого реформування національної правової системи.

На теперішньому етапі Україна переживає складний період реформування свого правопорядку та його адаптації до нових політичних і соціально-економічних умов, інтеграції в європейський правовий простір у зв’язку з посиленням глобалізаційних процесів у багатьох сферах суспільного життя.

Досвід останнього десятиліття державотворення показує, що демократичні зрушення, які відбуваються в Україні, супроводжуються складними й не завжди послідовними перетвореннями. Такий уже, мабуть, наш менталітет — спочатку створюємо труднощі, а потім докладаємо зусиль для їх подолання.

На жаль, такі самі складні моменти наявні й у реформуванні судової системи, яке з моменту проголошення Україною незалежності пережило кілька етапів.

Цілком очевидним є той факт, що ефективне функціонування правової системи в цілому й судової системи зокрема неможливе без збалансованої системи законодавства, без його своєчасного вдосконалення й оновлення під впливом соціально-економічних змін у державі та інтеграційних процесів.

Початком нового етапу реформування судової системи стало прийняття у 2002 році закону «Про судоустрій України». Проте довгоочікувані кардинальні перетворення почалися лише через

кілька років. Поштовхом до них стало рішення Конституційного Суду від 11.03.2010 №8-рп/2010 щодо офіційного тлумачення термінів «найвищий судовий орган», «вищий судовий орган», «касаційне оскарження», які містилися в стст.125, 129 Конституції.

З моменту прийняття закону «Про судоустрій і статус суддів» та впровадження його в життя пройшло понад 3 роки, але вже стало зрозумілим, що цих змін недостатньо, закон потребує подальшого вдосконалення.

Так, недавно — 1 листопада 2013 року — відзначив 3-річчя з початку своєї діяльності Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ. Із цього ж часу ВС як найвищий судовий орган у системі судів загальної юрисдикції не виконує повноважень суду касаційної інстанції, а його головним завданням стало забезпечення єдності правозастосування судами України.

— Що може ускладнювати виконання цього завдання? Від яких чинників це залежить?

— Забезпечення єдності судової практики в нашій правовій системі можливе тільки за умови об’єднання зусиль в юридичній та політико-правовій діяльності. Це рівною мірою стосується всіх напрямів діяльності: законодавчого, адміністративного й судового, оскільки кожен з них робить свій внесок у справу забезпечення однакового правозастосування як самостійно, так і у взаємодії з іншими.

Зокрема, правова система потребує юридичної визначеності та прогнозованості судових рішень, але цього може бути досягнуто передусім завдяки чіткості, узгодженості й однозначності національного законодавства.

Безумовно, що у справі забезпечення законності судових рішень багато залежить від того, наскільки чинне законодавство мінімізує умови для судових помилок і навіть зловживань з боку як учасників процесу, так і суду. Адже розбіжності в судовій практиці нерідко спричинені недосконалістю та неузгодженістю законодавства.

— І як із цим може боротися Верховний Суд?

— Завдання щодо однакового застосування законодавства має реалізовуватися через механізми судового розгляду, оскарження судових рішень, головним чином через запровадження чіткого механізму перегляду рішень Верховним Судом.

У своїх інтерв’ю юридичним виданням Голова Верховного Суду Ярослав Романюк зазначав, що до 2010 року ВС як суд касаційної інстанції щороку розглядав значну кількість справ (наприклад, у 2009-му — 55 тис.) і мав можливість, ухвалюючи рішення в такій кількості справ, суттєво впливати на правозастосовну практику й бути орієнтиром для судів у застосуванні норм матеріального права.

Нині ВС має значно менше можливостей впливати на формування судової практики в конкретних справах. Тому сподіватимемося, що в близькому майбутньому будуть реалізовані заявлені на високому державному рівні наміри про наділення ВС більш широкими, достатніми для виконання поставлених перед ним завдань повноваженнями, а вищі суди самі будуть зацікавлені в допуску справ до провадження у Верховному Суді з тим, щоб упевнитись у правильному застосуванні ними норм права, а

також задля формування єдиної правозастосовної практики.

— Яких важелів бракує ВС для забезпечення єдності судової практики?

— Це потрібно, власне, не Верховному Суду, а для захисту прав та інтересів фізичних і юридичних осіб. Адже відсутність єдності правозастосування може призвести до правової невизначеності, якщо хочете, правового хаосу, коли особа не зможе спрогнозувати свою поведінку в тій чи іншій ситуації та передбачити правові наслідки такої поведінки.

Отже, для досягнення єдності судової практики має бути максимально ефективною вдосконалена процедура перегляду рішень Верховним Судом. Адже спрямування судової системи на однакове застосування норм права є однією з основних складових дотримання принципу верховенства права в державі.

При цьому доречно акцентувати увагу й на тому, що у ВС судові рішення ухвалюються не тільки найбільш кваліфікованими та досвідченими суддями, а й у найбільш демократичний спосіб — у широкому представницькому складі, що вже саме по собі є гарантією справедливого та неупередженого розгляду справи. Так, якщо в судах першої, апеляційної та касаційної інстанцій справи розглядаються за максимального складу колегій з п’яти осіб, то у ВС — окремими судовими палатами (за умови присутності не менш ніж 2/3 від їх складу) або, коли справа стосується неоднакового застосування норм матеріального права касаційними судами різної юрисдикції, — складом цих палат. Зокрема, кожна з палат Верховного Суду (господарська,

адміністративна, цивільна) складається з 10 осіб.

У випадку ж перегляду судових рішень з підстави встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення нашою державою міжнародних зобов’язань при вирішенні справи судом справа розглядається всім складом Верховного Суду (48 суддів).

«Без якісного праворозуміння неможливо досягти єдності правозастосування»

— За оцінками експертів, чинне законодавство мінімізувало вплив ВС на суди нижчих інстанцій. І тепер саме вищі спеціалізовані суди формують судову практику. Із цього висновується, що ВС утратив позиції найвищого судового органу. Чи згодні ви з такою оцінкою?

— Упевнена, що ВС був і залишається найбільш авторитетним судовим органом, а судді Верховного Суду — компетентними висококваліфікованими фахівцями, здатними формувати єдину судову практику, що, у свою чергу, є гарантією забезпечення правової безпеки для населення, яка полягає в прогнозованості застосування судами норм закону в тій чи іншій ситуації.

Досить навести кілька прикладів, коли правова позиція ВС поклала край дискусіям і різнобою в застосуванні окремих норм права, стала орієнтиром у подальшому їх застосуванні.

Нагадаю, зокрема, такі правові позиції ВС, викладені в конкретних справах:

• за договором банківського вкладу права особи

на виплату процентів не припиняються зі смертю вкладника й разом із вкладом уходять до складу спадщини;

• для визначення правової підстави розірвання трудового договору за ч.3 ст.38 КЗпП значення має сам факт порушення роботодавцем законодавства про працю, який спонукав працівника до розірвання трудового договору з власної ініціативи, а не істотність такого порушення;

• у разі подання працівником заяви про звільнення згідно з ч.3 ст.38 КЗпП роботодавець не вправі самостійно змінювати підстави звільнення на ч.1 ст.38 КЗпП, навіть у випадку, коли причини, зазначені працівником, не підтверджуються або не визнаються роботодавцем;

• передача в іпотеку майнових прав на квартиру в незавершеному будівництвом житловому будинку, вартість якої була повністю сплачена особою-інвестором, без згоди останньої є незаконною, а отже, укладений договір іпотеки є недійсним;

• зміна умов основного зобов’язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього, припиняє поруку згідно з ч.1 ст.559 ЦК;

• на звільнення працівника з підстав, передбачених контрактом (п.8 ст.36 КЗпП), не поширюються норми ч.3 ст.40 КЗпП щодо заборони звільнення в разі тимчасової непрацездатності або перебування у відпустці.

Більш детально зупинюся на окремих судових рішеннях ВС, завдяки яким не тільки була сформована чітка правова позиція в певній

категорії справ і дані відповіді на спірні питання в таких спорах, а й був забезпечений справедливий захист прав та інтересів осіб.

Так, Верховний Суд правомірно ухвалив рішення на користь вкладників та їхніх спадкоємців, зазначивши, що відповідно до ч.5 ст.1061 та стст.1216, 1218 ЦК право вкладника на отримання процентів за вкладом переходить до його спадкоємців, а проценти повинні нараховуватися та сплачуватися банком вкладнику (його спадкоємцям) до дня повернення вкладу, оскільки до моменту повернення вкладу банк використовує у своїх інтересах кошти вкладника, а тому повинен платити вкладникові (його спадкоємцям) кошти за користування цими грішми.

В іншому випадку ВС став на захист прав інвесторів, заборонивши забудовникам без згоди інвесторів, які повністю сплатили вартість квартир, передавати останні в іпотеку, що в подальшому при невиконанні забудовником обов’язків стосовно повернення отриманого кредиту призводило до порушення прав інвесторів і фактично до позбавлення їх прав на оплачене ними житлове приміщення.

Прийняті рішення у сфері трудового законодавства, зокрема щодо застосування ч.3 ст.38, ст.117 КЗпП, спрямовані на забезпечення виконання роботодавцем вимог закону про проведення своєчасного розрахунку зі звільненим працівником та розірвання з ним договору за його ініціативою лише з підстав, зазначених у заяві, при відсутності підстав, вказаних працівником у заяві, роботодавець не вправі видавати наказ про звільнення працівника або звільняти його з інших підстав, не зазначених працівником у заяві.

В іншому судовому рішенні ВС дав правовий аналіз відмінності трудових прав працівника при звільненні у зв’язку з ліквідацією юридичної особи та у зв’язку з ліквідацією структурного підрозділу юридичної особи.

Верховний Суд також сформував єдину судову практику й у спорах про визнання поруки в кредитних правовідносинах припиненою. Ця практика зводиться до того, що в разі підвищення відсоткової ставки за користування кредитними коштами без згоди поручителя порука визнається припиненою, у тому числі за позовом поручителя, на підставі ч.1 ст.559 ЦК.

Такі правові позиції ВС сприяють утвердженню правової та договірної дисципліни учасників цивільних правовідносин і є надійним інструментом захисту прав та інтересів сторін у цих правовідносинах. Обов’язковість для всіх загальних судів України цих правових позицій щодо застосування норм матеріального права є запорукою утвердження стабільності судової практики.

— Сьогодні можна почути нарікання щодо перегляду ВС окремих своїх позицій, висловлених раніше. Із чим можуть бути пов’язані такі зміни?

— Життя не стоїть на місці, як і будь-яка його сфера, розвивається і право. У зв’язку із цим доречно навести приклад Європейського суду з прав людини, який неодноразово демонстрував розвиток своїх правових позицій у напрямі посилення охорони прав особи. Тому відхід Верховним Судом від окремих своїх попередніх висновків задля утвердження принципів, проголошених в стст.3, 8 Конституції, я вважаю не тільки допустимим, а й бажаним. Головне,

щоб була зрозумілою позиція ВС та наведені мотиви його відступу від попередньої позиції.

— Чи виникають спори між суддями самого ВС щодо тлумачення тієї чи іншої правової норми? Як вони вирішуються?

— Безумовно, погляди на окремі правові питання не завжди збігаються. Адже недарма існує вислів: «Скільки юристів — стільки думок». Але й єдності правозастосування не можна досягти без попереднього обміну думками, дискусій, обговорення всіх аргументів і контраргументів, пошуку раціонального зерна.

У зв’язку із цим зазначу, що до ухвалення правової позиції з певного питання правозастосування судді ВС здійснюють грунтовну підготовку: надсилаються запити до провідних науковців, які є спеціалістами в певній галузі права, вивчається судова практика інших держав, у яких передбачене аналогічне правове регулювання, вивчаються наукові праці, присвячені зазначеній тематиці, існуюча проблема попередньо обговорюється суддями відповідної палати чи палат.

У складних випадках, коли відсутня чіткість правових норм або має місце неузгодженість у законодавчих актах, Верховний Суд, не обмежуючись отриманням наукових висновків з того чи іншого питання, організовує обговорення таких питань на конференціях, круглих столах. Залучаються як судді, так і науковці, з тим щоб якомога чіткіше та правильно з’ясувати зміст і застосування норм права. На мою думку, тільки через поєднання практичного досвіду суддів і чіткого теоретичного доктринального розуміння правових принципів, правових інститутів і норм

права можуть бути сформовані ефективні механізми якісного праворозуміння, без якого неможливе досягнення єдності правозастосування.

— Чи є певна категорія спорів, які на даний час можна назвати найскладнішими, тобто тими, що потребують більш глибокого аналізу судової практики?

— Спілкування суддів ВС із представниками судів нижчих інстанцій, науковцями були присвячені складним питанням застосування законодавства щодо захисту права власності, цивільно-правової відповідальності та іншим. Ці заходи спрямовані на те, щоб кожен із суддів упевнився у своїй точці зору або зрозумів і погодився з доводами інших про помилковість свого розуміння стосовно застосування тієї чи іншої норми права. Висновки робляться як виходячи із загальних засад законодавства, так і завдяки науковим підходам до розуміння тих чи інших норм.

Існує вислів: «У спорі народжується істина». Саме на знаходження істини у правозастосуванні націлені наші зусилля. І така формула співпраці суддів з науковцями приносить свої плоди.

Принагідно хочу висловити щиру подяку фахівцям науково-консультативної ради при ВС та всім науковцям, які з почуттям високої відповідальності розглядають наші запити та готують обгрунтовані наукові висновки щодо застосування певної норми матеріального права.

«Немотивоване рішення порушує право на справедливий суд як позивача, так і відповідача»

— Проте від юристів можна почути критику

на адресу деяких правових позицій ВС. Як ви вважаєте, наскільки важливо, аби не тільки судді, а й правники погоджувалися з точкою зору, яку висловив найвищий судовий орган?

— На мою думку, важливо, щоб не тільки для юриста, а й для простого громадянина була зрозумілою позиція Верховного Суду. У зв’язку із цим не менш важливим є зміст актів, які ухвалюються як Верховним, так і судами нижчих інстанцій.

Вимоги до судового рішення містяться в усіх процесуальних кодексах України. Їх виконання є необхідним і гарантує як мінімум дотримання вимог закону та прав сторін. Адже немотивоване рішення порушує право на справедливий суд як позивача, так і відповідача.

Нагадаю, що згідно з практикою ЄСПЛ не є мотивованим рішення, яке містить просте посилання на норму закону, з якого незрозуміло, чому суд дійшов саме таких висновків. Відсутність мотивації прийнятого судом рішення (навіть якщо ці висновки правильні) позбавляє сторону спору можливості належним чином навести аргументи при його оскарженні.

Незважаючи на те що вимоги закону стосовно мотивування судового рішення є процесуальними, їх реалізація прямо впливає на дотримання права особи на справедливий суд.

Про це свідчать і рішення Європейського суду. Станом на 1 січня 2011 року показник кількості справ проти України, в яких ЄСПЛ установив порушення прав особи на справедливий суд, сягав 33%. Відповідно до практики Євросуду мотивованим є рішення, якщо підстави, на яких воно базується, зазначені належним чином

(рішення у справі «Кузнєцов та інші проти Росії»); доводи й мотиви, на яких базується рішення, зазначені досить ясно (рішення у справі «Хаджианастасіу проти Греції»); судом висловлена позиція стосовно всіх доречних і важливих аргументів сторони (рішення у справі «Пронін проти України»).

— Якщо взяти будь-який акт з Єдиного державного реєстру судових рішень, особливо ухвалений котримсь із місцевих судів, то навряд чи він відповідатиме переліченим критеріям.

— Незважаючи на роз’яснення Пленуму ВС та роз’яснення вищих спеціалізованих судів, питання мотивованості рішень залишається актуальним. У багатьох випадках аргументація зводиться до простого перерахування норм законодавства без аналізу логічного зв’язку між наведеною нормою, описаними доказами та зробленими судом правовими висновками.

Безумовно, якість судового рішення — це показник знань, умінь, навичок, здібностей кожного судді, які в кінцевому підсумку свідчать про його інтелект і компетентність.

Не можна відкидати й можливість помилки судді, але, як говорив Публій Сір, «повторення помилки стає виною». Якщо суддя ухвалив дійсно мотивоване рішення, але помилково дійшов неправильних висновків — це одна ситуація. Для того й передбачено право на оскарження. Але якщо суддя систематично ухвалює немотивовані рішення — це зовсім інше.

Особливо гостро відчувається якість (точніше брак якості) судових рішень при їх перегляді Верховним Судом. Адже для того, щоб зробити висновок про правильне чи неправильне

застосування касаційними судами тієї чи іншої норми матеріального права, необхідно зрозуміти логіку застосування цієї норми.

— Чому, на вашу думку, мотивація рішень так складно дається суддям? І що ви можете порадити колегам, аби опанувати цю науку?

— Незважаючи на те що, за процесуальними законами, схема складання судових рішень дуже проста — встановлений факт; аналіз доказів, якими цей факт підтверджений; правовий висновок згідно з нормою закону, який випливає зі встановлених судом правовідносин, — ця наука залишається для багатьох суддів «вищою математикою».

На мою думку, шляхи опанування цієї науки містяться в словах Анатолія Коні: «Потрібно добре знати предмет, про який іде мова, в усіх подробицях, слід знати рідну мову з її багатством, гнучкістю та своєрідністю так, щоб у муках не шукати слів та зворотів для висловлення думки, і, нарешті, бути щирим». А я додам: і справедливим. Рішення суду повинне бути не просто формально законним і обгрунтованим, а й справедливим за своєю суттю та життєво мудрим. Потрібно, щоб усі суди працювали як єдиний механізм на досягнення головного результату — ухвалення законного та справедливого рішення у справі.

— Якщо всі суди першої інстанції ухвалюватимуть законні та справедливі рішення, що робитимуть в апеляційній та касаційній інстанціях?

— В ідеалі необхідно прагнути, аби такий розгляд в усіх випадках забезпечувався вже судами першої інстанції. Хоча зрозуміло, що оскарження не виключається й у разі ухвалення

судом абсолютно законного та справедливого рішення, оскільки в спорі, де є дві сторони з протилежними інтересами, завжди буде незадоволена сторона.

Однак оскарження не завжди означає скасування судового рішення, особливо якщо останнє базується на законі, містить обгрунтовані правові висновки, належну оцінку доказів, ясні й чіткі мотиви суду, чому саме так вирішено спір.

Більшість ухвалених ВС рішень, на мою думку, якраз і є такими. І, мабуть, небезпідставно в одній з публікацій у ЗМІ зазначалося, що у Верховному Суді ще залишилися судді, до яких дійсно варто звертатися «Ваша честь» — як висловлення поваги до їхніх професійних і моральних якостей.

«Законодавство не надає ні ВС, ні будь-якому іншому органу право вирішувати спір з приводу юрисдикції»

— Давня мудрість говорить, що помилки важче виправляти, ніж уникати їх. Це правило можна поширити й на здійснення правосуддя?

— Одним із засобів забезпечення єдності судової практики та реалізації принципу правової визначеності є ухвалення судами передбачуваних, прогнозованих рішень і стабільність правового регулювання на підставі висловлених Верховним Судом при розгляді конкретних справ правових позицій. Разом з тим, дійсно, не менш важливим є вжиття заходів щодо запобігання ухваленню помилкових рішень, аби не виправляти допущені помилки, а не допускати їх виникнення.

У зв’язку із цим уважаю, що заслуговують на

підтримку положення законопроекту №3356 про наділення Верховного Суду повноваженнями давати висновок щодо правильного застосування норми права за запитами судів. Запровадження такого порядку не тільки дасть змогу уникнути ухвалення помилкових рішень, а й сприятиме оперативності правосуддя та своєчасному відновленню порушених прав особи.

— Які ще положення реформеного закону, на вашу думку, потребують удосконалення?

— Трирічне функціонування судової системи в рамках проведених у 2010 році реформ висвітлило ще одну проблему, яка потребує негайного розв’язання через відсутність передбачених законом механізмів. Ідеться про забезпечення права особи на доступ до суду як одного з елементів гарантованого ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод права на справедливий судовий розгляд.

Цей елемент права на суд означає, що особа повинна мати можливість звернутися до суду, а суд повинен розглянути справу без зайвих та неналежних правових чи фактичних перешкод. Водночас таке право покладає на державу обов’язок як утриматися від створення процесуальних перешкод для доступу особи до суду, так і забезпечити реальний та ефективний доступ до суду.

На жаль, у результаті запроваджених у 2010 році змін закон «Про судоустрій і статус суддів» та процесуальні закони не передбачили механізмів вирішення судових конфліктів з приводу юрисдикції. На практиці вже виникали випадки, коли особа не могла знайти в суді захисту, оскільки суди різної юрисдикції з

посиланням на непідсудність кожному з них спору відмовляли особі в доступі до суду, що гарантовано ст.55 Конституції.

— Хіба ВС не може втрутитись у ситуацію, висловивши свою точку зору?

— Чинне законодавство не надає ні ВС як найвищому судовому органу, ні будь-якому іншому органу права вирішувати спір, який виник у касаційних судів з приводу юрисдикції. На практиці це створює для особи тупикову ситуацію для захисту своїх прав в Україні. Єдиний вихід для такої особи — звернення до Євросуду з підстав порушення її прав, передбачених ст.6 конвенції.

Зверну увагу, що таке питання потрапляло на розгляд ЄСПЛ і раніше, до запровадження у 2010 році змін. Так, у 2008 році у справі «Церква села Сосулівка проти України» Європейський суд констатував порушення права заявника на доступ до суду, оскільки його позов до місцевих органів влади про передання церковного приміщення в одноосібне користування не був розглянутий по суті ні в порядку цивільного, ні в порядку господарського судочинства. Суди ж України (кожної юрисдикції) при встановленні підсудності посилались один на одного, і жоден з них не прийняв справу до розгляду.

До речі, в Німеччині, де в судовій системі також існує кілька видів юрисдикції, у разі виникнення юрисдикційних спорів функціонує спеціальний орган — Сенат вищих судів.

Видається, що в Україні доречно надати такі повноваження Верховному Суду, у складі якого діють судові палати кожної юрисдикції — цивільної, кримінальної, господарської та адміністративної. Він і повинен визначити, до

якої юрисдикції належить той чи інший спір.

Таке розв’язання проблеми усуне прогалину в чинному законодавстві та буде свідчити про виконання Україною заходів загального характеру для забезпечення особі доступу до суду, про яке йшлося, зокрема, в рішенні ЄСПЛ у справі «Мосендз проти України».

— Отже, до того часу, як будуть унесені відповідні зміни до законодавства, вимагати від судів різних видів юрисдикції узгодженої судової практики не варто?

— Попри все, Верховний Суд і сьогодні вживає всіх передбачених законом заходів і докладає всіх зусиль з метою формування єдності судової практики та забезпечення правової визначеності. Для досягнення такої єдності ВС використовує не тільки процесуальний спосіб (дає висновки щодо застосування норм матеріального права при здійсненні перегляду судових рішень), а й позапроцесуальний — через аналіз судових помилок.

Так, крім здійснення правосуддя, судді ВС вивчають і аналізують судову практику з актуальних правових питань. Результати такої роботи розміщуються на сайті ВС, у «Віснику Верховного Суду України». Судді ВС готують публікації в юридичних виданнях, здійснюють випуск збірників і практичних посібників щодо практики застосування окремих норм права.

Цим самим ВС як найвищий судовий орган надає нижчим судам відповідну методичну допомогу та дає роз’яснення щодо правильності застосування законодавства. Це сприяє як єдності судової практики, так і якості судових рішень, адже увага судів нижчого рівня звертається на важливі моменти

правозастосування.

У зв’язку із цим доречно нагадати про такі останні видання, як науково-практичний коментар «Застосування судами законодавства про право власності при розгляді цивільних справ», збірники «Судова практика Верховного Суду України у цивільних, кримінальних, адміністративних і господарських справах».

— З огляду на свій більш ніж 35-річний суддівський стаж, як ви вважаєте: чи скоро ми зможемо говорити про те, що українська судова система стала європейською, а всі її рішення — справедливими?

— Так, я працюю в судовій системі з моменту закінчення Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка — з 1974 року, з 1977-го (з невеликою перервою) — суддею різних інстанцій, у Верховному Суді — з квітня 1997 року.

Мій життєвий і суддівський досвід дає підстави сподіватися, що реформування судової системи з метою створення в Україні чесного, справедливого, доступного для кожного громадянина суду є пріоритетом для всіх державних органів і державних діячів. І це зрештою стане реальністю.

І головну роль у функціонуванні незалежної, справедливої та ефективної судової системи, сподіваюся, відіграватиме Верховний Суд як найвищий судовий орган у державі, якому, до речі, невдовзі виповниться 100 років.