Голова ВСУ Ярослав Романюк:

У парламенті зареєстровано законопроект, у разі прийняття якого коло повноважень найвищого судового органу розшириться. Оскільки Верховний Суд очікують важливі зміни, «ЗіБ» вирішив поцікавитися в його очільника Ярослава РОМАНЮКА, як вони вплинуть на діяльність установи зокрема та на судову систему в цілому. Також Ярослав Михайлович розповів, чому саме ВС вирішуватиме юрисдикційні конфлікти та як прищепити суддям звичку приймати не просто формально законні, а й життєво мудрі рішення.

«В Україні є хронічна хвороба: хороших законів багато, але вони не виконуються»

— Ярославе Михайловичу, сьогодні ВС стоїть на порозі великих змін. Адже в разі прийняття проекту закону «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо повноважень Верховного Суду України» (№3356) коло функцій найвищого судового органу розшириться. Яку користь принесе цей документ ВС і громадянам? Наскільки він для них необхідний?

— Безумовно, необхідність є. Із чим вона пов’язана? Завданням ВС, як й інших найвищих судових установ європейських країн, є забезпечення однакового застосування норм законодавства всіма судами. Таке завдання у ВС було до реформи, проведеної у 2010 році, таким воно залишається й сьогодні. З прийняттям закону «Про судоустрій і статус суддів» фактично уніфіковано побудову 4-ланкової судової системи в кожній юрисдикції. ВС став четвертою інстанцією для всіх юрисдикцій. Проте до 2010 року у зв’язку з рішенням Конституційного Суду, яким було визнано неконституційним положення закону «Про судоустрій України» від 7.02.2002 щодо утворення Касаційного суду, судові палати в цивільних та кримінальних справах ВС вимушено виконували повноваження суду касаційної інстанції.

У 2009 році ВС у касаційному порядку й у зв’язку з винятковими обставинами розглянув більш як 55 тис. справ. Для порівняння: того року на розгляд до Суду надійшло понад 32 тис. касаційних скарг у цивільних справах. ВС розглянув майже 10 тис. відповідних справ. Кожне з його рішень було свого роду дороговказом для судової практики. Судова система орієнтувалася на ті правові позиції, які висловлювалися в рішеннях ВС, і в такий спосіб судова практика спрямовувалася в правильне русло.

Якщо в касаційному порядку ВС розглянув майже 10 тис. цивільних справ, то у зв’язку з винятковими обставинами — лише 104. Тобто можливість впливати на забезпечення єдності судової практики у нас була насамперед через розгляд справ у касаційному порядку.

Що відбулося після реформи 2010 року? Було утворено суд касаційної інстанції — Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ. ВС фактично надано тільки повноваження щодо перегляду справ з підстав неоднакового застосування судами касаційної інстанції однієї й тієї самої норми матеріального права в подібних правовідносинах у порядку, передбаченому процесуальним законом.

Звернемося до статистичних даних. У 2009 році надійшло близько тисячі заяв про перегляд цивільних справ у зв’язку з винятковими обставинами (підстави для даного перегляду також фактично зводились до неоднакового застосування однієї й тієї самої норми права). ВС було розглянуто 104 справи за такими заявами. Після проведення судової реформи у 2011 році до ВСС надійшло більше ніж 2 тис. заяв, у 2012-му — понад 3 тис. У першому півріччі цього року маємо 1857 заяв. Це свідчить про те, що існує тенденція до зростання кількості випадків неоднакового застосування одних і тих самих норми права та, відповідно, — розбіжностей у судовій практиці.

Така тенденція характерна не лише для цивільних справ. Наприклад, в адміністративних справах у 2009 році надійшло 2,6 тис. заяв про перегляд ВС судових рішень у зв’язку з винятковими обставинами. У 2011-му — 3250, а у 2012-му — вже 4,5 тис., за 6 місяців 2013-го — 2,8 тис.

Торік ВС у зв’язку з неоднаковим застосуванням однієї й тієї самої норми права розглянув 177 цивільних та 492 адміністративні справи. Якщо раніше розглядав 10 тис. цивільних справ, то нині — 177. Тобто можливості ВС шляхом прийняття судових рішень впливати на судову практику, забезпечувати однакове правозастосування судами істотно зменшилися. Це відразу зумовило зростання кількості випадків неоднакового застосування норм законів.

У зв’язку з цим виникла необхідність запровадити додаткові механізми з метою спрямування судової практики в правильне русло. І саме такі повноваження ВС (як процесуальні, так і позапроцесуальні) запропоновані в законопроекті №3356. На моє переконання, прийняття цього документа принесе користь, насамперед громадянам, суспільству, які отримають напрямки правозастосування, і судам, які орієнтуватимуться на правові висновки ВС. Безумовно, такі зміни необхідні.

— На науково-практичній конференції, яка відбулася в жовтні, ви розповідали, що іноді обов’язковість рішень ВС є декларативною. Які причини виникнення такого явища? Як із цим боротися? Чи врятують від цієї декларативності передбачені в законопроекті №3356 заходи щодо забезпечення обов’язковості рішень ВС?

— Декларативність полягає ось у чому. У нас в Україні є така собі хронічна хвороба: хороших законів багато, але біда в тому, що вони не виконуються. Теж саме відбувається й з обов’язковістю: в законі зазначено, що правовий висновок, який зробив ВС у своєму рішенні, постановленому за результатами розгляду справи у зв’язку з неоднаковим застосуванням однієї й тієї ж норми права, є обов’язковим для всіх судів та органів державної влади. І суди зобов’язані привести свою практику у відповідність до правового висновку ВС.

Проте цей припис не завжди виконується. Наприклад, свого часу ВС сформував правовий висновок щодо такої міри покарання, як конфіскація майна. Вона може бути застосована при скоєнні таких злочинів, як крадіжка, одержання хабара, збут наркотичних засобів тощо. ВС відзначив: навіть у тому випадку, якщо в санкції статті передбачена безальтернативна конфіскація, ця норма може бути застосована тільки тоді, коли суд установить корисливий мотив підсудного в скоєнні злочину, наприклад збут наркотичних засобів. Адже, за диспозицією цієї статті, дати іншій особі зробити дві затяжки — це вже збут. Але якщо судом не буде встановлено, що підсудний ставив собі за мету втягнути цю особу в наркотичну залежність, аби в подальшому реалізовувати йому наркотичні засоби, то така міра покарання, як конфіскація всього майна, що належить підсудному, не може бути застосована.

Проте, як засвідчує практика, випадки застосування цієї міри покарання у таких справах існують. Тобто до правового висновку ВС не дослуховуються, не дотримуються позиції найвищого судового органу.

З огляду на це постало завдання, щоби напрацювати механізми, які б спонукали судову систему до забезпечення обов’язковості правових вис­новків ВС. Власне, такі механізми й передбачені в законопроекті.

— А чи допускаєте можливість такої ситуації, коли суддя відійшов від правових позицій ВС?

— В чинному законодавстві передбачено, що висновок, який сформульований Верховним Судом у рішеннях, є обов’язковим для судів, які мають керуватись ним і привести свою практику

у відповідність до нього. І хоч такі висновки не є нормою права, проте їх обов’язковість передбачена прямою вказівкою закону, і суди відходити від цих положень не вправі.

— Ви допускаєте, що суперечності можуть виникати й у висновках ВС?

— Можуть. На превеликий жаль, такі ситуації вже трапляються. Хоча б тому, що одна й та сама норма матеріального права застосовується судами різної юрисдикції. У законопроекті пропонується, як уникнути таких неузгодженостей. Якщо на розгляд ВС надходитиме заява щодо неоднакового застосування норми матеріального права, яка застосовується судами різної юрисдикції, то така заява повинна розглядатися на спільному засіданні відповідних судових палат ВС.

Цей механізм спрямований на те, щоб сам Суд не допускав неоднакового застосування норм права. Якщо ж таке все ж траплятиметься, то в законопроекті передбачено процедуру: Пленум ВС має в такому разі визначити, який з висновків є обов’язковим для подальшого застосування.

«Не варто сліпо переймати зарубіжний досвід реформування»

— Як вплине на українське правосуддя запровадження інституту преюдиційного запиту? В яких країнах діє такий інститут? Чи є він ефективним?

— Спроба запровадження інституту преюдиційного запиту в суспільстві сприймається неоднозначно. На мою думку, це пояснюється тим, що все нове, особливо радикально нове, сприймається насторожено.

Повернімося до нашого питання. Чому ми

пропонуємо запровадити таку новацію? За традицією, ми спочатку створюємо труднощі, а потім докладаємо героїчних зусиль, аби їх подолати. Як на сьогодні передбачено законодавством? Завданням ВС є усунення тих розбіжностей у правозастосуванні, які судова система вже допустила. Може, доцільніше було б заздалегідь спрямовувати практику в правильне русло, запобігаючи можливим порушенням? І насамперед це стосується тих категорій справ, які є численними та однотипними. Тобто в таких категоріях справ (наприклад, щодо деяких соціальних спорів) варто заздалегідь зробити правовий висновок і зорієнтувати судову практику щодо правильного застосування норми права.

Ми вивчили досвід запровадження інституту преюдиційного запиту у Франції. Влітку цього року група суддів ВС побувала в найвищій судовій установі даної держави й ретельно, уважно вивчила, як працює на практиці цей механізм. Необхідно відзначити: французи пишаються тим, що в них є такий інститут. Вони вважають його сучасним, прогресивним.

Ми ставимо собі за мету стати членом європейської спільноти. Тому повинні знати правила гри, які існують в Європейському Союзі. Вони регулюються договором про функціонування ЄС. Так, в ст.267 цього документа йдеться про те, що Суд ЄС (Люксембурзький суд) має повноваження виносити рішення в преюдиційному порядку, і вказуються випадки, коли він це може робити.

Національні суди (місцеві, апеляційні) кожної з держав, які входять до Євросоюзу, мають право звернутися до Суду ЄС, аби він витлумачив, як зрозуміти та правильно застосовувати норму європейського права. А найвищі судові органи країн-учасниць, які ухвалюють остаточні рішення на національному рівні, зобов’язані звернутися до Суду ЄС у разі коли розгляд справи пов’язаний із застосуванням актів ЄС. Висновок останнього щодо того, як правильно застосовувати норму європейського права, є обов’язковим не лише для сторін конкретного спору, а й для всіх судів та органів державної влади.

За процедурою, яка існує в Суді ЄС, він може витребувати справу, викликати сторони конкретного спору й за їхньої участі зробити правовий висновок щодо того, як правильно застосовувати норму європейського права.

Тобто і в правовій системі ЄС, членом якого ми хочемо стати, передбачено такий механізм, спрямований на те, аби запобігати неоднаковому застосуванню норм права, а не потім усувати розбіжності в правозастосуванні.

Так, інститут преюдиційного запиту, який має бути запроваджено згідно із законопроектом №3356, є для нас новим. І саме через те, що такий інститут взагалі невідомий нашій країні, дехто ставиться до нього з пересторогою. Проте він є сучасним, прогресивним і дієвим механізмом запобігання можливому неоднаковому застосуванню однієї й тієї самої норми права. Переконаний, що він виправдає себе на практиці.

У законопроекті передбачено, за сукупності яких конкретних умов може порушуватися преюдиційний запит. По-перше, це є можливим тоді, коли норма закону є нечіткою. По-друге, якщо ще немає правового висновку ВС щодо того, як застосовувати ту чи іншу норму закону.

По-третє, якщо вже є або очікується велика кількість справ певної категорії. По-четверте, якщо суди, скажімо першої інстанції, вже допустили неоднакове застосування.

Ці запити будуть надходити до ВС через апеляційні і касаційні суди, які будуть здійснювати, так би мовити, попередній відбір, тому ВС розглядатиме тільки ті з них, які є актуальними, важливими питаннями права й мають допомогти своєчасному та правильному спрямуванню судової практики.

— Певні трансформації в судовій системі нині відбуваються в Росії: ліквідація Вищого арбітражного суду, внесення коректив у діяльність ВС РФ. На вашу думку, чи може Україна піти таким же шляхом, тобто запозичити ідеї Росії?

— Кожна держава сама вирішує, яку систему судоустрою їй обрати. Чи є в нас потреба ліквідувати вищі спеціалізовані суди? Відповідно до Конституції однією із засад судочинства є право касаційного перегляду судових рішень. У нас функціонують три касаційні суди. Якщо їх об’єднати під одним дахом, то чи не буде цей суд перевантажений, оскільки у 2012 році в Україні розглянуто 4,6 млн справ? Свого часу ми вже це проходили: у 2007-му у ВС накопичилося стільки цивільних справ, що довелося шляхом прийняття спеціального закону передати їх в апеляційні суди для касаційного розгляду.

Напевно, не варто сліпо переймати зарубіжний досвід реформування, адже некритичне запозичення замість необхідного вирішення може викликати додаткові проблеми вітчизняної судової системи. Потрібно ретельно аналізувати, чи є доцільними такі кроки в нашій країні. Вважаю, що зарано робити висновки, яка судова система для України є більш ефективною: 3- чи 4-ланкова. Врешті-решт формування 4-ланкової системи завершилося лише восени 2010 р. Потрібно дати їй час аби зрозуміти, яка судова система для нашої країни є більш прийнятною.

«У державі має бути орган, який би вирішував питання розмежування юрисдикції»

— Вирішення ВС юрисдикційних конфліктів не затягуватиме строки вирішення справ? Право громадян на розгляд справ протягом розумних строків не порушуватиметься? Адже, поки ВС вирішуватиме, суд якої юрисдикції має розглянути справу, час не стоятиме на місці…

— Хотілося б відповіді на ці запитання проілюструвати прикладом. У січні 2013 року Європейський суд з прав людини прийняв рішення у справі «Мосендз проти України». Суть справи така. Громадянка Мосендз — мати військовослужбовця. Син пішов на службу в армію й там загинув. Офіційна версія — самогубство. Тіло сина заявниці було доставлено в закритій труні, а поховання проведено без відома матері й не за місцем її проживання, а за місцем проживання її брата. Цей факт викликав у жінки сумніви щодо того, за яких обставин помер син.

Вона почала писати численні скарги, було порушено кримінальну справу, проведено цілу низку експертиз. Урешті-решт установили, що смерть хлопця мала насильницький характер. Пройшов ще певний час, і встановили, що винуватець смерті хлопця — сержант, з яким

вони разом проходили службу. Але, поки тривали розслідування, строк давності закінчився, тому кримінальну справу щодо сержанта було закрито.

Громадянка Мосендз звернулася в порядку цивільного судочинства до суду з позовом про відшкодування моральної шкоди. Відповідачем визначила державу Україну. Жінка вказала, що віддала на службу державі свого сина. А та не спромоглася забезпечити не тільки того, щоб хлопець повернувся додому живим і здоровим, а навіть ефективного та оперативного розслідування фактичних обставин, за яких настала смерть її сина, встановлення винуватця цього і призначення йому відповідного покарання. Жінка просила відшкодувати моральну шкоду.

Суд відмовив у порушенні провадження у справі, вказавши, що вона не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства. Мосендз звернулася до суду в порядку адміністративного судочинства. Суд прийняв справу до провадження, розглянув її, частково задовольнив позов. Апеляційний суд скасував рішення першої інстанції та закрив провадження у справі, вказавши, що остання не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства. Касаційний суд із цим висновком погодився. Більше в національній судовій системі йти було нікуди. ВС не має права усувати розбіжності в застосуванні норм процесуального права. Єдиний шлях — у Страсбург.

ЄСПЛ у своєму рішенні констатував: Україна порушила взяті на себе міжнародні зобов’язання, оскільки не забезпечила реалізації гарантованого ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод права на розгляд справи судом. Як зазначено в рішенні, при тому, що судів в Україні багато, жоден з них не розглянув спір по суті. Суди обмежилися констатацією того, що розгляд справи не належить ні до цивільної, ні до адміністративної юрисдикції, не вказавши, який саме суд має розглянути цю справу. Тож цей спір триває вже багато років і дотепер не вирішений.

— І як ця справа та схожі спори стосовно юрисдикції можуть бути розв’язані?

— На мою думку, в державі має бути орган, який би вирішував питання розмежування юрисдикції. Звернімося до досвіду інших країн: у Німеччині такий орган є — це Сенат вищих судів, у Франції — Трибунал з конфліктів. Чи потрібен в Україні окремий спеціальний орган для вирішення спорів з питань розмежування юрисдикції? Як на мене, не потрібен. ВС розглядає справи кожної юрисдикції, тому може бути саме тим органом, що вирішуватиме юрисдикційні конфлікти.

У проекті №3356 також пропонується: якщо в суду виникли труднощі з визначенням юрисдикції, він має можливість звернутися з відповідним преюдиційним запитом до ВС. А вже найвищий судовий орган укаже, в порядку якого судочинства конкретну справу потрібно розглядати. Це не спричинятиме порушення строків розгляду справи.

— Я так розумію, що цей механізм допоможе прискорити розгляд справи.

— Так. Тим більше що в законопроекті передбачено: свій висновок ВС повинен надати в межах одного місяця. До речі, повертаючись до договору щодо функціонування Європейського Союзу: в документі передбачено, що суди, які звертаються з юрисдикційним запитом, мають право просити розглянути спір і дати правовий висновок у прискореному порядку. Допускаю, що це може бути передбачено згодом й у нашому законодавстві.

«Не можу стверджувати, що касаційні суди безпідставно не допускають справи до провадження у ВС»

— Ваші прогнози: чи зросте навантаження на суддів ВС, адже в разі ухвалення такого закону обов’язків у них побільшає?

— Наразі не можу передбачити наскільки, але очевидно, що у разі підтримки парламентом законопроекту, навантаження на суддів ВС зросте. І це стосується не тільки процесуальних, а й позапроцесуальних питань. Адже за суддями ВС пропонується закріпити повноваження щодо вивчення судової практики з виїздом у суди, узагальнення судової практики. За результатами таких узагальнень готуватимуться постанови Пленуму ВС. Безумовно, роботи побільшає.

— Якщо судді не справлятимуться з усіма цими обов’язками, чи не ставитимете питання про збільшення складу ВС?

— Сьогодні передчасно прогнозувати, наскільки збільшиться навантаження й чи впораємося ми із цією роботою. В будь-якому разі я не є прихильником того, щоб до нескінченності збільшувати чисельність суддів ВС. На мій погляд, слід рухатися в іншому напрямку — в напрямку перегляду того, які спори узагалі мають вирішуватися в судовому порядку. На мою думку, багато судових спорів мали б вирішуватися в інший спосіб — позасудовий, досудовий. Це б забезпечило зменшення навантаження на судову систему і підвищило її ефективність.

ЄСПЛ із цього приводу неодноразово робив висновок: суди мають розглядати ті справи, у яких є спір про право, тобто де є потреба встановити фактичні обставини, дати їм фахову правову оцінку й залежно від установленого вирішити: задовольнити позовні вимоги чи відмовити в цьому. Європейський суд також підкреслював, що не суперечить Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, коли держава запроваджує певні досудові, позасудові процедури, аби певну категорію справ вирішували інші органи, але — з можливістю обов’язкового наступного судового контролю.

— Щодо навантаження. Відповідно до даних Єдиного державного реєстру судових рішень у жовтні цього року, наприклад, Судова палата в кримінальних справах ВС прийняла 2 постанови, а Судова палата в адміністративних справах — 72. Хоча в останній суддів дещо менше. Чому така різниця в кількості постанов? Можливо, це залежить від кількості справ, допущених до провадження у ВС?

— Можу вам назвати інші цифри: торік Судова палата в кримінальних справах ВС, яка на той час нараховувала 18 суддів, розглянула 27 справ. Тобто навантаження на одного суддю — 1,5 справи на рік. Яка причина цього? Напевно, все-таки в допуску справ до провадження у ВС вищими спеціалізованими судами.

Не можу стверджувати, що касаційні суди безпідставно не допускають справи до провадження у ВС. У багатьох справах, які надходять до провадження у ВС у зв’язку з неоднаковим застосуванням норм права, дійсно є неоднакове застосування. Це серйозна проблема, що заслуговує на те, аби ВС зробив правовий висновок, який би визначав правильне застосування норми права.

Процедура допуску існує в багатьох державах світу, і вона має свою логіку. Сьогодні критика цієї процедури допуску значною мірою заполітизована. Адже допуск з’явився не у 2010 році. Ще з 2005-го до повноважень ВС віднесено розгляд справ у зв’язку з так званими винятковими обставинами.

В адміністративній юрисдикції, наприклад, існував механізм, бо судом касаційної інстанції з розгляду цих справ був Вищий адміністративний суд. Судові рішення ВАС до перегляду у зв’язку з винятковими обставинами допускала Судова палата в адміністративних справах ВС. А щодо перегляду цивільних справ ситуація була неоднозначною: Судова палата у цивільних справах ВС виконувала на той час повноваження суду касаційної інстанції, водночас судді цієї палати здійснювали допуск заяв, які надходили у зв’язку з винятковими обставинами. Потім вони здійснювали перегляд своїх же рішень. Тобто на той час з точки зору конвенції була взагалі неприпустима ситуація, коли один і той же суддя розглядав одну й ту саму справу в двох інстанціях.

Разом з тим проблема існує. Вона полягає ось у чому: сам по собі факт, що вищий спеціалізований суд, який ухвалював рішення в касаційному порядку, ще й вирішує питання, чи дозволяти ВС перевіряти правильність цього рішення, породжує певні сумніви в його об’єктивності. Виправдано це чи ні — мені складно оцінювати. Але так є. І з цим не можна не рахуватися, бо це викликає певну недовіру до судової влади, яка є частиною державної влади.

— Очевидно, законопроект №3356 усіх проблем не розв’яже. Які з питань щодо вдосконалення діяльності ВС залишилися поза увагою авторів документа?

— Головна й найбільш гостра проблема — це питання допуску. Проте, якщо вирішити це питання зараз шляхом передачі таких повноважень Верховному Суду або принаймні оскарження до нього відмови у допуску, то існує велика ймовірність того, що Суд буде перевантажений справами щодо допуску і не зможе ефективно виконувати основну функцію — забезпечення однакового застосування судами норм права. Адже сьогодні прослідковується тенденція до збільшення таких справ у зв’язку з неоднаковим застосуванням норм права. І якщо у касаційних судах в середньому працює 80 суддів, то в судових палатах ВС — 9—10, тому розгляд справ щодо допуску наразі може завдати більше шкоди, ніж користі, адже головним завданням ВС шляхом розгляду конкретних справ вказати як правильно застосовувати норму права.

«Потрібно враховувати інтереси обох сторін, намагатися дотримуватися балансу інтересів»

— Ви вважаєте, що рішення суду мають бути не просто формально законними, а й справедливими, життєво мудрими. На одному із заходів, проведених у ВС, ви наводили приклади справедливих рішень, прийнятих російськими колегами. А чи є такі рішення в нас? Можете навести приклади?

— Дійсно, я наводив приклад російських колег. Мені імпонує їхній підхід до вирішення справи, який вони останнім часом сповідують. Вважаю, вони йдуть правильним шляхом. І ми повинні зважати на це.

Так, на моє глибоке переконання, рішення суду має бути не лише законним, а й справедливим і життєво мудрим. Тобто не повинно бути просто формального застосування норм спеціальних частин кодексів. Потрібно враховувати й засади здійснення правосуддя — принципи справедливості, добросовісності, розумності, заборони зловживання своїми правами, врахування інтересів обох сторін.

Які приклади назвати? У Цивільному кодексі є ст.364 «Виділ частки із майна, що є у спільній частковій власності». Вона гласить: «Співвласник має право на виділ у натурі частки із майна, що є у спільній частковій власності. Якщо виділ у натурі частки із спільного майна не допускається згідно із законом або є неможливим… співвласник, який бажає виділу, має право на одержання від інших співвласників грошової або іншої матеріальної компенсації вартості його частки».

Наприклад, особа є співвласником будинку (отримала спадщину в сільській місцевості). Однак людина там не живе (там живе інший спадкоємець), потреби в цій частці в неї немає. Ця особа має право отримати грошову компенсацію за свою частку. Суд може позбавити особу права на частку та примусити іншого співвласника виплатити їй грошову компенсацію: оцінити, скільки на ринку нерухомості коштує ця частка, зобов’язати виплатити конкретну суму. Тобто фактично суд примушує іншого співвласника укласти договір купівлі-продажу.

Нещодавно ВС здійснив аналіз застосування судами законодавства про право власності при розгляді цивільних справ. У ньому звертається увага на положення ст.3 ЦК, яка визначає загальні засади цивільного законодавства. Зокрема, відповідно до п.6 ч.1 цієї статті до таких засад віднесено «справедливість, добросовісність та розумність». У проведеному аналізі судам пропонується не просто застосовувати ст.364 ЦК, а через призму положень ст.3 з’ясовувати, чи користується відповідач часткою, належною позивачу, чи існує потреба у відповідача в частці, яка належить позивачеві, чи відповідач узагалі спроможний виплатити грошову компенсацію.

Таким чином, на нашу думку, потрібно враховувати інтереси обох сторін, намагатися дотримуватися балансу інтересів. Не сприймати формально норму кодексу: якщо позивач має право отримати грошову компенсацію за частку майна, то відповідач зобов’язаний її придбати. Варто враховувати інтереси обох сторін: позивач має право, але чи воно кореспондується з певним обов’язком відповідача? І залежно від встановленого в кожній конкретній ситуації можна чи то зобов’язати виплатити грошову компенсацію, чи то відмовити.

У нас такі справи були. Ми, відмовляючи в позові, поклали в основу рішення такий підхід: відповідачка є особою пенсійного віку, часткою, що належить позивачу, не користується й потреби в користуванні нею не має, а розмір її пенсії не дозволяє за ринковими цінами сплатити за частку позивача.

Скажімо, суд ухвалить рішення стягнути з неї компенсацію. Відповідачка не спроможна сплатити її, на стадії виконання рішення буде накладено арешт на будинок, з метою його подальшого відчуження. А в разі неможливості відчуження, будинок буде передано для задоволення позовних вимог у рахунок сплати боргу позивачу. У такому випадку буде порушено право відповідача. Чи буде таке рішення справедливим і забезпечить інтереси сторін спору? Вочевидь, ні.

Довіра до суду буде тоді, коли кожен, навіть не будучи фахівцем у галузі права, зрозуміє: суд учинив справедливо, життєво мудро.

— Думаєте, судді готові приймати справедливі рішення?

— Багато суддів навчалися й почали працювати ще в радянські часи, коли головним був принцип соціалістичної законності, а тому повинна відбутися зміна правосвідомості, перегляд підходів до вирішення справ — це процес не одного дня. Але в цьому напрямі потрібно рухатися, до цього необхідно прагнути. Якщо суддя — вершина юридичної професії, то кому, як не йому, необхідно настільки вміло застосувати закон, щоб рішення було не просто формально законним, а й справедливим?!

«Повноваження КС і ВС не перетинаються»

— Не вважаєте, що ВС стоїть трохи осторонь інших судових установ. Адже, наприклад, вищі спеціалізовані суди часто проводять наради з керівництвом судів апеляційних інстанцій. Тобто в них є певна взаємодія. Чи є така взаємодія ВС з іншими судами?

— І ВС, і вищі спеціалізовані суди діють у межах

та в спосіб, передбачений законом. До повноважень вищих спецсудів віднесено проведення узагальнення судової практики, надання роз’яснень законодавства та методичної допомоги судам нижчого рівня. У межах цих повноважень вони й взаємодіють з іншими судами. У ВС таких прав на сьогодні немає.

У законопроекті пропонується надати ВС повноваження спільно з вищими спецсудами вивчати практику судів нижчого рівня. Тобто вже буде безпосередній зв’язок, який, безумовно, є необхідним. За результатами вивчення здійснюватимуться узагальнення судової практики та готуватимуться постанови Пленуму ВС щодо надання роз’яснень законодавства.

— Чому, на ваш погляд, у представників нинішньої опозиції більше довіри до ВС, ніж до Конституційного Суду? Адже її лідери пропонували саме Верховному Суду передати повноваження щодо тлумачення законів та Конституції.

— Мабуть, запитання потрібно спрямувати їм. Можна припустити, що це пов’язано з конкретними рішеннями КС, які, на думку представників опозиційних сил, є помилковими.

Вважаю, недоцільно передавати повноваження Конституційного Суду Верховному Суду. ВС є органом правосуддя, який розглядає конкретні справи й в межах вирішення цих справ робить висновки щодо правильного застосування норм законодавства. Тлумачення закону для нього не є самоціллю. Він тлумачить закон у розрізі конкретних фактичних обставин справи. Жоден суд не може постановити рішення, якщо не витлумачить конкретної норми права

Для КС головне — тлумачення норм Конституції. Він не розглядає конкретних справ і не прив’язується до них. Стаття 2 закону «Про Конституційний Суд України» визначає: завданням КС є гарантування верховенства Конституції як Основного Закону держави на всій території України. Звернімося до ст.94 згаданого закону. У ній зазначається: підставою для конституційного звернення щодо офіційного тлумачення законів є наявність неоднозначного застосування положень законів судами, іншими органами державної влади, якщо суб’єкт права на конституційне звернення вважає, що це може призвести або призвело до порушення його конституційних прав і свобод.

Проілюструємо відмінність на конкретному прикладі — ст.365 ЦК щодо припинення права на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників. При надходженні відповідного звернення КС буде роз’яснювати дану норму саме в розрізі Конституції, тобто чи відповідає такий спосіб позбавлення права власності Конституції чи ні? Верховний же суд за результатами розгляду справи має роз’яснити, як судам правильно застосувати дану норму права, зокрема, чи потрібно для припинення такого права сукупність передбачених ст.365 ЦК умов чи достатньо наявності однієї з них.

Тобто до повноважень КС належить те, що стосується акта найвищої юридичної сили та конституційних прав громадян. Повноваження ВС і КС жодним чином не перетинаються.

— Наостанок: якими будуть ваші побажання колегам до Дня працівників суду?

— Бажаю мудрості при прийнятті рішень. Хочеться, щоб, коли завершується судовий розгляд, сторони, незалежно від того, на чию користь ухвалено рішення, перш ніж залишити залу засідань, дякували суду за справедливе рішення. Найвища оцінка судівської роботи — коли її позитивно оцінюють люди. Бажаю всім сімейного затишку, добробуту та злагоди.